Філохіна Єва, 11 клас, Часовоярський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №17 Часовоярської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лаптінова Ольга Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 рік - час, коли моє життя кардинально змінилося. Ця дата назавжди закарбувалась у моїй пам’яті. Вона - наче страшний сон прийшла о п’ятій ранку в четвер.

Розгубленість, біль і страх охопили мою родину, яка проживала на Донеччині. Ми не розуміли що відбувається.

Скрізь був “хаос”: величезні черги на заправках, закриті банки та банкомати, продукти миттєво “зміталися” з полиць магазинів, що приводило до зростання цін. Перші звуки сирени відчувалися як повідомлення про кінець світу - не знаєш, що робити, як діяти правильно. Тільки не відпускаєш з рук телефон та спостерігаєш за тим, що відбувається навкруги. І все це тільки перший день. Ми поспіхом зібрали необхідні речі, сіли в машину та поїхали.

Ніхто з нас не знав що буде далі. Серце калатало. Єдиним важливим для нас було - виїхати до безпечнішого регіону якнайшвидше.

Приїхавши до мирного селища Софіївка, що на Дніпропетровщині, моя сім’я почала своє життя наново. Надія на те, що ми виїхали з рідного міста ненадовго, не покидала. Та очікування виявилися хибними.

Наближається вже 1000-й день війни, а я все ще ніяк не можу прийняти те, що мій дім зруйновано, рідний край більше не буде таким, яким я його запам’ятала.

Моє життя продовжується, та я згадую життя, яке було “до”. Тоді я мріяла про успішне закінчення школи, про вступ до омріяного університету, про досконале вивчення іноземнх мов. А тепер я маю бажання просто жити, проводити час із родиною, побачитись із друзями, яких я не бачила з початку війни.

Зараз я на етапі “усвідомлення того, що відбулося і продовжує відбуватись”, і мене цікавить лишень одне питання: коли ж це все скінчиться?

Відповідь на нього не має ніхто, навіть астрологи не можуть дати точного прогнозу. Наразі ми маємо просто прийняти той факт, що від нас це майже не залежить, і продовжити жити далі сьогоднішнім днем, а він у більшості українців виглядає так: зранку прокидаєшся від звуку будильника, який на кілька секунд змушує забути про реальність; але вже за мить усвідомлюєш, що лунає повітряна тривога; швидко переглядаєш новини; споживаєш їжу, хоча апетиту часто немає; постійна тривога і напруга підточують тебе зсередини, але ти намагаєшся тримати себе в руках.

Відносно спокійний ранок уже давно не означає для всіх, що день пройде мирно і тихо. Щоденні нові обстріли, багато загиблих і поранених - такі звістки чуємо дуже часто.

Єдине, що відволікає, наприклад, мене від цих страшних новин - рідна школа, в якій я навчаюся онлайн. Саме вона не дає мені детально занурюватись у події війни і проживати кожен робочий день майже як звичайний. Але цього недостатньо. Іноді, звичайно, хочеться, щоб ще хоча б на мить замовкла повітряна тривога, закінчились обстріли, і ми змогли насолоджуватися мирним життям без переживань за себе і близьких.

Я дуже сподіваюся, що той довгоочікуваний день колись настане, і ми зможемо повернутися до спокійного життя під мирним небом.

Тож, нам слід продовжувати жити з мрією про майбутню неминучу перемогу, про відбудову і творення нової України, про її цілісність і незалежність, про її безпеку!