Ксенія Дрозденко, 10 клас
Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 2 Сумської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Білоусова Вікторія Михайлівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

У мене було щасливе дитинство в маленькому, затишному, спокійному містечку на кордоні з рф. Я навіть дорослішати не хотіла. Навіщо мені ці “дорослі” проблеми?  Ранок 24 лютого 2022 року почався у всіх українців однаково: з галасу, безладу і невідомості… Страх, наче туман, підступно огорнув і великі міста, і маленькі села. Почалось повномасштабне вторгнення.

Добре пам’ятаю той зловісний ранок. На вулиці ще було темно, коли мама розбудила мене і попросила зібрати власні речі. Насправді я не одразу зрозуміла, що відбувається, лише в машині пришла  до тями. Побачила занепокоєні обличчя батьків зі страхом в очах і безліччю запитань: “куди їхати?”, “де заховатися?”, “скільки ще є часу?”. Вирішили тримати курс до будинку моєї бабусі, подалі від багатоповерхівок. Там ми і зупинилися.

Перші тижні були суцільним жахіттям, коли вдень і вночі лунали звуки повітряної тривоги та інший, невідомого походження, гуркіт. Це не завжди були вибухи, але все одно серце починало битися швидше.

Багато часу ми з мамою перебували у підвалі, - як тільки оголошували загрозу,  одразу ж перебігали туди. Там навіть влаштували невеличке місце для сну. Тато приходив зрідка, бо одразу зі своїми друзями вирішив боронити рідне місто: що це означало я собі погано уявляла, але точно знала, що це було смертельно небезпечно. Згодом почалися проблеми з постачанням їжі до магазинів, інколи навіть хліб було важко купити. Тоді на вулицях з’являлись великі черги людей, які мали надію купити хоч щось для родин. Стояти можна було по декілька годин. 

Пам’ятаю,  як вперше вимкнули воду...  Ніхто не знав, коли відновлять водопостачання, але в той день випав сніг, довелося збирати його руками, щоб потім розтопити і мати невеличкий резерв для екстреного випадку. На щастя, така вода не використовувалася. А потім був вечір, як глупа ніч, вікна стали багряного кольору, цей жахливий звук… І тиша… На ранок ми дізналися, що поруч загинули люди, зовсім поруч... Там були і дорослі, і діти, - російська бомба знищила всіх... 

Того дня ми з мамою вирішили виїхати за кордон, до родичів, тато ж залишився в місті... Це була найважча дорога в моєму житті: доводилося робити чимало зупинок, щоб перечекати ніч, або перебудовувати маршрут на більш безпечний.

Коли ми дісталися до Чехії, змогли видихнути з полегшенням і нарешті виспатися, - вперше за весь час війни. Там я почала активно вчити чеську мову, щоб хоч якось орієнтуватися в місті. Через місяць вже йшла до місцевої школи. З класом мені пощастило: ніхто не ображав, навпаки -  допомагали освоїтися в колективі. Вчителі теж були добрими та співчутливими, бо з розумінням ставилися до ситуації в Україні. Незважаючи на все це, відчуття самотності не полишало мене, я дуже сумувала за старими друзями, за школою, за рідними та близькими в Україні. Мені не вистачало живого спілкування. Так ми прожили трохи більше року. За цей час освоїлись у новому місті, обзавелися цікавими знайомими та мали чимало пригод, але смуток за Батьківщиною не зник.

Після тривалих (довгих) роздумів вирішили повернутися до рідного краю. Так влітку 2023 року ми приїхали в Україну. 

Багато чого стало іншим в ритмі нашого життя, змінилися пріоритети, з’явилися нові цілі на майбутнє. Згадуючи пройдений шлях, можу сказати, що пишаюся тією тринадцятирічною дівчинкою, яка мужньо витримала всі  випробовування. У цьому році мені виповнюється шістнадцять, і я сподіваюся незабаром побачити мирне українське небо над головою, посмішки на обличчях людей, забути звуки сирен та вибухів. Окремо подякувати хочу кожному    захиснику і захисниці, які боронять нашу землю ціною власного життя, даючи змогу нам, дітям, повноцінно жити в таке лихоліття. Слава Україні! Я вірю в нашу перемогу!