Анна Дячук, 7 клас
Рівненський ліцей №11
Вчитель, що надихнув на написання есе: Коваль Людмила Степанівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли мене запитують про тата,  мені  сумно про це говорити. Але я можу з гордістю розповідати про нього, доброго й розумного.

Мої емоції 24 лютого 2022р. зранку, коли я їхала в машині зі своєю мамою і братиком до бабусі , не можна було передати словами. Я до останнього надіялась, що це все сон, і  я буду згадувати це, як звичайне сновидіння.. Але, на жаль, реальність виявилася іншою, жорстокою і неприємною. 

Мій тато військовий, служить він ще з 18 років, а якщо точніше - то вже скоро 22 роки в армії. Я ніколи не любила, коли тато їздив у відрядження. Мамі було важко й сумно відпускати його кожного разу. Вона іноді тихенько плакала, але  однаково мене заспокоювала, що тато повернеться, і в нас усе буде добре. Та ось мені вже 12 років, і я до цих пір не люблю, коли тато їздить кудись на довгий час.  Я розумію, що це його робота, і в Україні наразі тривають важкі бої.

Таткові рідко, але все ж дозволяють час від часу приїхати в Рівне, щоб побачитися із сім’єю хоча б на один день. І тоді немає меж моїй радості, і я  думаю: як мало потрібно для щастя… Просто бачити тата.

Війна дуже змінила мене,   вже навіть починаю забувати дні, у яких я жила до війни.  Мені довелося подорослішати набагато раніше. Я, як і всі діти, кожного дня мрію про МИР. Вірю, що там, на НЕБЕСАХ, мене почують… І тато повернеться. І не буде довготривалих відряджень. Вірю…