Софія, 9 клас

Херсонський ліцей №27

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мої маленькі кроки до Перемоги
Довго думала, писати чи ні свою історію, бо звичка мірятись втратами та горем торкнулась і дітей. В останній день відправила твір, адже вважаю що не може бути кращих історій чи гірших, в нашому випадку кожен українець має право бути почутим, можливо саме я надихну когось своїм досвідом, а може саме це есе - ще одна маленька перемога над сором’язливістю і обезціненням своїх почуттів.

Я Софія, війна застала мене у своїй кімнаті, щойно в якій був завершений ремонт, у теплому ліжку. Я давно мріяла про власну красиву кімнату, та не судилося мені нею довго тішитись. Батьки не будили мене о шостій, зберігаючи спокій до останнього, точніше до перших гучних вибухів у Херсоні. У коридорі, ми провели трохи більше 40 днів, там їли і спали, іноді похапцем бігли до кімнат щось взяти необхідне. Моїй сестричці було півтора року, аби вона не боялась вибухів, вона вже навчилась говорити слово «бах» і ховати голову в подушку, ми дивились голосно мультики і багато грали.

Перші гучні вибухи мене дуже налякали, я розплакалась, мама сердито сказала, що ми не будемо плакати.

Пізніше були прогулянки на вулицю, але не довго і недалеко, мама у пошуках продуктів, у постійних чергах проводила час, а ми подихати свіжим повітрям, хоча свіжим його точно не назвеш, усі чекали, що все скоро закінчиться, але від батьків та друзів я чула, що новини були не втішні. У квітні батьки прийняли рішення виїжджати, бо небезпека небезпека зростала. Речей брали не багато, найнеобхідніше, на декілька місяців. Їхали ми до бабусі, на Одещину, бо інша бабуся на Миколаївщині вже була в окупації і без постійного зв’язку.

12 годин і ми були на волі, всі раділи українському прапору і перший шок - повні полички продуктів у супермаркеті, і багато людей на вулиці.

Наступного дня ми продовжили дорогу, в цей день мені виповнилось 12, вперше не хотілось гучного свята і подарунків. Це свято було для всіх. Ми святкували життя, тихо, у роздумах, лякаючись весняного грому. Продовжити жити, не озираючись назад, було важко, та літом я отримала чудовий шанс це зробити. Я потрапила до танцювального колективу, де знайшла чудових і справжніх друзів, підтримку та спільні інтереси. Більшість з моїх друзів не відчули війни на собі, але проявляли турботу і раділи звільненню мого рідного Херсона. Навчання я продовжила дистанційно з рідною школою, і сьогодні попри вмовляння піти до місцевих навчальних закладів, я не розриваю зв'язок зі своїм містом. Хоч щось має мене з ним зв’язувати. Час швидкоплинний, будні змінювали вихідні, осінь зима, а зиму весна, розмови про повернення не полишають нашу родину і сьогодні, та життя триває, і воно різне, іноді такі чудові дні я маю, повні надії і мрій. і іноді, жахливі новини все це руйнують. У однієї з моїх подружок загинув на фронті тато, у нашому містечку, на жаль, часто дні жалоби, це повертає нас у жорстоку реальність.

Цього літа я точно зрозуміла, що дитинство моє залишилось у мирному Херсоні. Вперше за цей час мама поїхала на три дні у місто, провідала бабусю, і вирішила заїхати до нашої квартири. Відео з моєї кімнати змусило мене розчулитись. Я намагалася згадати кожну деталь і річ, що лежить у шухлядах письмового столу та на поличках у шафі. Й одяг, рідний, хоч і замалий на мене. Це було якесь потойбіччя, паралельний світ, у якому ми були щасливі. Мама привезла трохи моїх речей, одягу, адже приємні спогади минулого гріють у холодні дні. Щодня, маленькими кроками, ми усі йдемо до перемоги, і від того якими ми туди прийдемо, що згадаємо, що будемо відчувати, залежить наше майбутнє.