Ляшенко Каріна, 10 клас, Орлівський НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дитячий садок» Кочубеївської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Іванюк Катерина Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не лише битви на фронті, це також боротьба в серцях і душах людей. За 1000 днів цього жаху, я пройшла через безліч випробувань, які змінили моє сприйняття світу та самої себе.  

Коли почалася війна мені було тринадцять років, я була звичайною школяркою, мріяла про майбутнє. Проте з перших днів війни я зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. До початку війни я жила з татом і з бабусею.

Стерлися з пам’яті дні, коли ми ходили до школи, коли сиділи за партами. Неначе все в тумані.

Уже майже п’ять років ми навчаємося дистанційно. Спочатку карантин, потім війна.

Коли почалися обстріли, нам довелося тимчасово переїхати в інший будинок. Там ще була татова сестра зі своїми синами. Так всі разом там жили десь два тижні.

Було дуже чути обстріли, здавалося, що не витримають ні стіни, ні погріб. У селі зникло світло. Усе поринуло в пітьму. 

Але це було нашою новою реальністю. Потрібно було пристосовуватися. Як ми сумували за цивілізацією, за мирними днями і вечорами. А ще ця невідомість.

Була евакуація в місто Кривий ріг, спочатку тато не хотів, щоб я їхала, але потім його все ж таки переконали.

Нас через річку на човні переправляли в інше село, так як наш міст був зруйнований. Я дуже плакала, тому що я їхала з татовою сестрою, з братами, але без тата... 

Він залишився в селі з бабусею. 

Як тільки ми приїхали в місто, мене і сестру забрала мама. У неї інша родина, вони відразу виїхали в місто разом з молодшим братом. Жили в гуртожитку, як переселенці, нас також туди забрала.

Молодші брат і сестра відразу знайшли собі друзів, а я — ні.

Дуже сумувала та нервувала. Та невдовзі до нас приїхав тато з бабусею та татова сестра зі своїми синами. Зібралася вся родина, але не за великим столом дома, а в малих кімнатах. Проте разом, так безпечніше з рідними. І, нарешті, я познайомилася з дівчатами, своїми однолітками. Ми добре здружилися, кожен день грали в волейбол, а ввечері, коли вже темно, ми грали в карти на сходах. І так збігло довгих п’ять місяців.  Далі були знову переселення, інші гуртожитки. Разом з нами переїхала лише одна моя подруга, всіх інших розселили кого куди. Ми з нею ще краще потоваришували. Я пройшла курси на перукаря. До нас в гуртожиток приходили вихователі, проводили заняття гуртків. Усі ходили туди з радістю. Це було бісероплетіння, в’язання та шиття. Бісероплетіння – це моє хоббі. Я жодного уроку не пропускала, завжди на нього ходила поки ми не переїхали в село. Я дуже не хотіла повертатися. Місто подобалося мені більше. Та й інтернету там не було. 

Зараз ми вже рік живемо в селі.

Тато зробив ремонт в будинку, в мене є своя кімната, але друзів в мене так і немає.

Зараз я майже не ходжу десь гуляти, а більше допомагаю татовій дружині дивитись за моєю сестричкою. Вона нещодавно народилася, їй тільки місяць виповнився. Така маленька, я з нею проводжу ввесь свій вільний час. Інколи, навіть, вночі прокидаюся, щоб посидіти з нею поки мама зробить їй суміш. Я хочу, щоб вона швидше виросла.

А ще хочу, щоб закінчилася війна, щоб настав мир, щоб ходити до школи, щоб у мого класу був випускний, а не просто останній дзвоник…

Говорять, що мрії здійснюються, тому, поринаючи в сон, кожної ночі шепочу бажання. Гадаю, Всесвіт почує думки тисяч дітей.