Ромаскевич Маргарита, 9 клас, Броварський ліцей №1 Броварської міської ради Броварського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ступак Світлана Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022. Дата, яка назавжди розділила життя українців на "до" та "після". Тієї ночі я почула першу тривогу в своєму житті. За нею не забарилися  вибухи. "Доню, прокидайся, почалася війна", - саме такими словами мене та мого братика розбудила мама того ранку.

Хто б міг подумати, що скоро вже буде 1000 днів, як йде ця запекла боротьба.

Невеличка передісторія перед основною розповіддю. Було, напевне, 20 лютого. Моя сім'я займалася своїми справами. Був звичайний вечір. Завершивши справи на кухні, мама зайшла до кімнати, де зібралися інші члени родини, і у батьків зав'язалася незвична розмова. Вони дискусували на тему "Що робити, якщо почнеться війна?".

Але мій мозок сприйняв це як прості припущення чи роздуми (ну, мовляв, всіляке буває). Ох, якби тоді тільки знала, що ж буде далі!

23 лютого. Звичайний, на перший погляд, день. Був останній урок. Тут з кабінету виходить моя однокласниця, але повертається вже вся у сльозах. Після розпитування виявилось, що її батьків відправляють на фронт. Саме в той момент у мене з'явилося погане передчуття, що не покидало увесь вечір. Цілу ніч я не могла заснути. А о 3:40 настав той самий роковий момент - початок повномасштабного вторгнення в Україну.

Батьки не знали, що робити. Царювала паніка та тотальний хаос. Перші дні ми буквально жили в коридорі під драбиною. Це було єдине сховище, де можна перечекати тривогу.

Через кілька тижнів такого життя, одного ранку я прокинулася від гучних звуків. Батьки сварилися, адже тато настоював на виїзді заради нашої ж безпеки, бо ворожа армія вже була недалеко від Броварів. Мама ніяк не хотіла покидати рідний дім. Урешті-решт, вона здалася, і вже через годину речі лежали в коридорі. Їх ми брали небагато: кілька сумок і рюкзаків. Тато відвіз нас до станції. Залишив у машині та пішов питати, коли буде відправка. Через хвилину він біг до нас, адже потяг мав скоро вирушати. Тато встиг лише поцілувати маму та помахати нам у віконце. Йому не вдалося навіть обійняти на прощання.

Це був останній раз, коли я бачила тата за наступні кілька місяців.

Мама дуже тяжко переживала розлуку. Бабуся також відмовилися виїжджати і залишилася з татом. Ми взяли з собою собаку, але кота забрати не мали змоги. Перші кілька годин могли лише плакати, щоб стало хоч трошки легше, проте це не допомагало. Всередині було наче порожньо, бо ми не знали, що буде далі. Навпроти нас сиділа дуже мила жіночка. Вона вислухала та заспокоїла мене, за що я їй була дуже вдячна. Мамі був необхідний час, щоб навчитися жити з цими думками. І я мало чим могла їй зарадити. Так зівпало, що в одному потязі ми їхали з маминою подругою та її сім'єю. Завжди легше переживати горе, коли ти не один. Наступного ранку вже були у Львові.

Тієї ночі ми з мамою говорили про наше майбутнє. Було дуже страшно, бо ми розуміли, що може статися щось ще гірше. Мама не спала майже всю ніч, я ж відключилася під ранок. 

Приїхали ми до татової знайомої. Вона виявилася дуже доброю пані, що поселила нас в будинок, до якого приймала біженців. Так пройшли два місяці. І одного дня мама заходить до кімнати, та показує нам білети, і каже, що скоро ми поїдемо додому. Це було неймовірне відчуття!

Добре пам'ятаю той момент, коли побачила свого тата. Я обійняла його так міцно, як тільки змогла. Зовсім не хотілося відпускати. Адже було страшно знову не бачити його поряд. 

На сьогоднішній день війна досі триває. Тривоги лунають мало не кожного дня, та час від часу чутно вибухи. Всі вже до них звикли, хоч як би страшно не було це признавати. Ось, знову тривога... а чи повезе на цей раз? Проте, не дивлячись ні на що, віримо в нашу перемогу та сили ЗСУ!