Чубар Дарія, 11 клас, Борисівський ліцей Татарбунарської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мітакі Жанна Никифорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисячу днів війни… Кожен із них відзначився болем, втратами, але також силою та надією. Коли почалась війна, багато хто з нас ще не розумів усіх масштабів трагедії. Але з кожним днем ми вчилися не тільки виживати, а й боротися за те, що нам дороге.

Мій шлях протягом цих 1000 днів був схожий на хвилі – то надія здіймалася вгору, то страх поглинав усе навкруги. Війна змушує кожного пройти випробування – особисті, емоційні та фізичні.

Змінюється не тільки те, що навколо, але й те, що всередині.

Перші дні були сповнені хаосу та тривоги. Телевізор і новини перетворилися на постійне джерело страху. Пам’ятаю мама постійно плакала , а тато нас весь час намагався заспокоїти. Ми всі слухали новини, намагалися зрозуміти, що буде далі. Кожна нова хвилина приносила нові жахливі повідомлення: руйнування міст, смерті невинних людей. Це було, ніби жахіття, з якого неможливо прокинутися. Коли почали падати перші ракети (дякувати Богу в наше село цього не відчуло) й звучати сирени, я, як і багато інших, була приголомшена.

Важко було усвідомити, що в наш сучасний світ повернувся жах війни, який, здавалося, залишився в минулому.

Але ці 1000 днів навчили мене багато чому: силі, стійкості, важливості віри. Я також, як і тисячі інших, допомагала чим могла: збирала кошти, допомогала волонтерам, підтримувала тих, хто втратив дім або близьких. Щоразу, коли я чула новини про втрати, серце стискалося від болю, але водночас це змушувало ще більше триматися за кожен прожитий день.

А потім сталося жахливе: селом пройшла страшна звістка, що наш хлопець-захісник загинув на полі бою...

Коли в село привезли полеглого на фронті хлопця-односельця, Андрія Блашко,  навколо запанувала тиша, яка відчувалась навіть сильніше, ніж будь-які слова чи звуки. Ця тиша проникала в серце й не відпускала. Здавалося, весь світ завмер у скорботі. Люди зібралися, але майже ніхто не говорив. Їхні обличчя були сповнені суму та болю, які неможливо описати. Відчуття було, ніби важке каміння лежало на грудях.

Кожен погляд на труну нагадував про те, якою дорогою ціною дається нам боротьба за мир. Це не була просто втрата людини — це було відчуття втрати частинки нашого спільного світу, нашого села, нашого майбутнього. 

Сльози, які не завжди можна стримати, змішувались із гіркотою й гнівом на війну, що забирає найкращих. Андрій був не просто односельцем, а героєм, чия відвага залишиться в пам’яті на завжди. У той момент, коли процесія проходила вулицями села, кожен відчував, що війна прийшла дуже близько. Вона більше не була лише новинами з екранів телевізорів — вона увійшла в наш дім, у нашу реальність. І разом із скорботою прийшло розуміння, що ми зобов’язані пам’ятати кожного, хто віддав своє життя за нашу свободу. 

Це був момент єднання, коли навіть у глибокому горі ми стояли разом, тримаючись одне за одного, відчуваючи, що наш хлопець залишився з нами назавжди, у наших серцях, думках і молитвах.

Згодом я зрозуміла, що цей шлях війни – не тільки боротьба за мир, а й за душу. Війна з’єднала нас, показавши, що ми сильніші разом. Ми навчилися цінувати прості речі: дзвінки з фронту, новини про те, що всі живі, обійми тих, кого ще вчора можна було втратити.

Ці 1000 днів були шляхом трансформації. Війна забрала багато, але також показала, що є речі, які вона ніколи не зможе знищити: людяність, гідність, любов до рідних та віра в перемогу. Мій шлях – це шлях людини, яка вірить у краще майбутнє, навіть коли здається, що надії немає.

Кожен прожитий день війни нагадує мені, що я частина великого народу, який бореться за своє право на свободу та гідність. 

1000 днів війни… Це шлях втрат і болю, стійкості та незламної віри в перемогу. Я йду далі, бо знаю: наш народ заслуговує на мир і щасливе життя. І ми обов’язково цього досягнемо.