Путько Андрій, 2 курс, Прилуцький технічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сидорець Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово асоціюється зі смертю, болем, лихом і сумом. До мене вона прийшла ще 2014 року і вкрала моє безтурботне дитинство. Наша родина проживала на Донеччині, в селищі з красивою назвою Ласточкіне. Там я ходив до школи, бавився зі своїми друзями, та війна зруйнувала все. Деталей вже й не пригадаю, але згодом ми оселилися в Авдіївці. Це місто я полюбив, вважав його рідним.

У мене з’явилися нові друзі, з якими я познайомився в школі № 2. Мама працювала на великому заводі. Я навчався в 9 класі, мріяв про майбутню професію. Але війна знову наздогнала нас.

24 лютого 2022 року мене розбудив не будильник, а звуки вибухів. Пам’ятаю перелякані очі маленької сестрички, розгубленість мами, пронизані холодом і жахом лютневі дні, нескінченні авіаудари. Декілька днів ми змушені були сидіти в підвалі будинку, де жили. Там було холодно і волого.

Я бачив, як моє місто спустошується, як стирається клаптик за клаптиком, як зникають цілі вулиці, що донедавна дихали життям. І тоді мама рішуче сказала: «Ми їдемо».

Далі – евакуаційний потяг, переповнений різними людьми, метушня, багато військових, які допомагали мирним мешканцям тікати від війни. Із речей взяли документи й найнеобхідніше, що вмістилося у валізі та наплічниках. Я вдивлявся в обличчя людей, які полишали рідне місто, і бачив в них сум, невпевненість.

Ми їхали в невідомість. Що чекає нас? Де ми опинимося? Такі запитання хвилювали мене.

Дніпро. Вокзал. Сюди прибув наш потяг. Пригадую, що тут, серед безлічі людей з речами й домашніми тваринами, нам довелося провести цілий день в очікуванні подальшого маршруту. І знову їдемо. На цей раз наш шлях до Львова. У місті Лева нас зустрічали волонтери, які погодували і порадили їхати далі.

Так ми опинилися на Закарпатті, в місті Хуст. Нелегко було тут: проблеми з житлом, грошові заощадження швидко танули, роботи у мами не було.

Сутужно жили упродовж року. Обставини складалися так, що ми знову змушені були їхати. Тепер на Чернігівщину, куди евакуювали дідуся з бабусею. У селі Яблунівка Прилуцького району їм запропонували безкоштовне житло, то ми приїхали до них, а згодом перебралися до Прилук. Життя налагоджувалося: винайняли житло, мама почала працювати на швейній фабриці, сестричку влаштували в дитсадок, я вступив до Прилуцького технічного фахового коледжу. Для себе обрав найдавнішу і наймирнішу професію – будівельник. Ця професія відповідальна і дуже потрібна, особливо тепер, коли наша країна потребує відновлення зруйнованих ворогом міст і сіл.

Та будівельники зводять не тільки житлові будинки, а й заводи, торгівельні комплекси, школи, мости, тунелі, басейни. Для їх спорудження потрібно знати всі тонкощі будівельної справи. Тому й вирішив стати будівельником.

Вже понад 2 роки я живу подалі від лінії фронту, настільки далеко, що більшість тутешніх людей спокійно живуть, але не я. Відлуння війни я чую щоночі і здригаюся, коли чую виття сирени або коли мені сняться останні дні, проведені в Авдіївці, в місті надій і сподівань.

А ще моє серце щоразу стискається, немов пружина, коли дивлюся жахливі кадри відео про зруйноване рідне місто.

Та не впадаю у відчай, вірю, що в майбутньому повернуся в Авдіївку, в українське щасливе й заможне місто, яке разом із тисячами містян відбудуємо і зробимо його ще красивішим, ніж воно було колись.