Віталій Миколайович не став евакуюватись з Харкова, бо він з сім’єю живе в більш-менш спокійному районі. Переживає, що невістка поїхала народжувати за кордон

Я пенсіонер з Харкова. Ходив чергував, щоб до пенсії прибавити хоч якусь допомогу.

Перша страшна ніч була, коли аеропорт бомбили - злітну полосу, мабуть. Мені по камерам було видно заграву. Я тут бачив, як літали ракети в школу міліції, в аеропорт - прямо вдень.

Особисто у мене думок про евакуацію не було. Жінка думала, але я настояв, щоб ми залишилися. Син невістку до Польщі відправив – вона там народжувати буде. Бардак.

Це нам повезло, що у Харкові живемо ближче до аеропорту і далі від Бєлгорода - далі від кордону з росією. А от на Північній Салтівці або П’ятихатках – там життя немає.

Мені тяжко засинати. Лягаю і думаю: «Прилетить, чи ні?» Оце найтрудніше. В жінки вже нервовий зрив скільки разів був. Ось такі у нас страшні браття.

В погріб лазили спочатку - зараз вже місяць чи два як не лазимо. А на чергуванні буває страшнувато. Там прилітала ракета, обвалила три потолки. Впала, мабуть, метрів за 400 від мене. Прикро буде, якщо вже в кінці прилетить. 

Я ж нічого не можу зробити - захистити нікого не можу, як ракета летить.

Спочатку я сподівався, що там на росії здоровий сенс прийде якийсь, але виходить, там немає здравого сенсу. Тому війна в будь-який момент може закінчитися, а може і розтягнутися. Хто його знає. Треба загарбників виганяти. Коли запитують: «Приниження чи війна?» - то краще у війну вмирати. Бо приниження – то інша війна.

Скоріше б війну закінчили - і порядок треба наводити. Перемога буде за Україною.