Історії, які ви нам довірили
Лисак Владислав, 15 років,
Біловодський ліцей № 1, м.Біловодськ
Есе «Один день»
Людина живе на планеті Земля вже не одне століття, протягом цього часу змінилось безліч поколінь. І яка ж велика прірва виникає між очевидцями якихось певних подій і людьми, що потім про них читають у підручниках чи з інших джерел інформації?!
Я впевнений, що Ви, мій читачу, уже не раз у цьому переконувались, тому обмежусь лише одним прикладом. Згадайте Миколу ІІ, останнього повноцінного імператора Російської імперії. Ця людина, безумовно, викликає у багатьох жалість, у тому числі через розстріл усієї його родини, але якщо ж ви прочитаєте твори письменників-очевидців революцій та інших подій, які стались під час його правління, то, запевняю Вас, це змусить задуматись. Таким, наприклад, є вірш Костянтина Бальмонта «Николаю Последнему».
Подібний характер мають події, що відбуваються на Сході нашої країни. Чи замислювались Ви над питанням: «Як до них будуть ставитись у майбутньому?» Саме тому, щоб наступним поколінням було легше зрозуміти, як війна відобразилась на країнах-учасницях та на житті народу, слід закарбувати наші думки та почуття на листах паперу.
Хотілося б почати з того, що мені не довелось побачити самі бойові дії, але ж і засмучуватись через це було б справжнім божевіллям, тому розповім, як є.
Я народився у місті Луганську, де і проживав до 2014 року. Мої батьки - чудові люди: мати була працівницею банку, батько – бригадиром. Але все змінилось…
Переломною для мене стала поїздка до тітки улітку того ж року. Тоді я й гадки не мав, що зворотнього шляху, принаймні на декілька років, не буде. Очевидно, що тоді я зовсім не розумів цього, не знав про події, які трапились у місті, бо був зовсім дитиною, учнем, що закінчив другий клас.
Мати довго приховували від мене реалії, розуміючи, що вони можуть уплинути на мою психіку не найкращим чином. І зараз я дуже вдячний їй за це. Але ж і вічно так тривати не могло.
Так, спочатку я дізнався про те, що не повернусь до міста, до рідної гімназії №42, а піду в школу у селищі, Біловодську. Уже пізніше я довідався причину цього і зрозумів, як поступово змінюється моє життя.
Мені, як дитині, було легко адаптуватись до зміни середовища, хоча все одно в голові мелькали образи рідних та близьких, що залишились у місті. Набагато важче було батькам: переїзд створив нові фінансові труднощі, проблеми з працевлаштуванням, із новим колективом, одним словом, треба було починати все спочатку.
Звичайно, з часом ці питання вирішились, але не можна сказати, що вони пройшли безслідно, не вплинули на характер, світосприйняття.
Відтоді мені довелось декілька разів побувати у місті, перейти через КПП у Станиці Луганській, побачити наслідки війни: зруйновані будинки, вибоїни від снарядів. І кожного разу цей перехід був для мене ніби мостом у інше життя (думаю, не слід пояснювати, чому).
Тож думки про мир, його досягнення, питання повернення на батьківщину просто не могли не виникати в мене в голові. Так я дійшов висновку, що, звичайно, людству не вдасться дійти до утопії, про яку писав Ф. Достоєвський у своєму творі «Сон смешного человека», але шлях до словесного вирішення конфліктів, замість використання зброї, - одне з головних завдань, досягнення якого зробить майбутнє світлим та привітним не тільки для нас з вами, а й для людства в цілому.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
