«Снаряд влучив у залізничні колії – ми дивом врятувалися»

Мені 46 років. Маю чоловіка й дитину, якій на початок війни було лише два з половиною місяці. Ми жили в Луганську.

24 лютого почалися обстріли. Того дня росіяни розбомбили лікарню, розташовану неподалік від нашого будинку. Ми сиділи в підвалі. Я не могла погуляти з дитиною чи потрапити з нею на прийом до лікаря. Аптеки зачинилися – ніде було купити суміші для дитини, а вона була на штучному вигодовуванні. Грошей залишалося зовсім мало. Ми опинилися у скрутному становищі.

Ми на попутці добралися до залізничного вокзалу і сіли на потяг. Я виїхала без паспорта, бо перед війною віддала його на переоформлення. У дорозі снаряд влучив у залізничні колії. Ми дивом врятувалися. Виїхали спочатку в Суми, а потім переїхали в Лебедин.

У нас немає ні роботи, ні власного житла, ні можливості посадити город. Дуже тяжко виживати.

У Сумах нас зустріли працівники МНС. Нам дали поїсти, напоїли гарячим чаєм, купили памперси й ліки для дитини. Потім запропонували поїхати в Лебедин. Ми погодилися.

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна, щоб Україна відновилася, щоб нам було де працювати, а дітям – навчатися.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/