«Страшно було в Луганську, в Петропавлівку приїхали - і тут бомблять»

До липня 2014 року я проживала в Луганську, а зараз в Петропавлівці. Я переселенка. У Луганську залишилася дочка з онуком і зятем, а я живу тут з сином.

У перший день війни почалися бомбардування, було страшно. Ми втекли з речами з Луганська, дочка - в Дніпропетровськ, а я з онуком сюди, до сина. Ми тут, вона там...

Стільки всього пережили, не дай Бог! Пенсію не давали чотири місяці поспіль, жити було нема на що, їсти нічого. Тільки те, що в підвалі, консервація була, нас і врятувало. Нам привозили хліб такий сухий, що можна було цвяхи забивати. Зате роздавали його безкоштовно.

Онукові було 15 років, зараз йому 22. У той час він боявся засипати один – так стріляли страшно. Говорив: «Бабуся, я сам не буду, тримай мене за руку, поки я засну, сам не буду спати». І ми удвох засинали. А стріляли ж, не дай Бог, страшно.

Так хочеться скоріше забути цей страх. Страшно було в Луганську, сюди приїхали - і тут бомблять. У ванній спали, поклали там подушки, і в підвал бігали. Ось це все дуже хочеться скоріше забути.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/