У мене є чоловік і семирічна донька. Ми жили в селі Лиман Старобільського району Луганської області. П’ять років тому придбали будинок і зробили в ньому ремонт. Я працювала в ліцеї. Ми заздалегідь готували дітей до того, як поводитися в умовах війни, де ховатися. 23 лютого перший клас, у якому навчалася моя донька, вчителі водили до бомбосховища. Увечері дитина ділилася своїми враженнями, а зранку ми прокинулися від вибухів. Чоловіка викликали на роботу. Він працівник Державної служби із надзвичайних ситуацій. Ми з дитиною зібрали речі й пішли до бомбосховища. Знаходилися в ньому тиждень. 

Дуже швидко спорожніли банкомати й магазини. У кінці лютого в село зайшли російські військові. На початку весни вони почали завозити свої товари. Ми намагалися купувати їх по мінімуму – лише найнеобхідніше. Найбільше шокувало те, що дехто з друзів і колег прийняв бік окупантів. 

Чоловік виїхав першим. Йому було небезпечно залишатися, бо він колишній прикордонник. Ми з дитиною і моєю мамою вибралися у липні. Переходили через Печенізьку дамбу. Перехід дався нам важко: росіяни погрожували нам. Людей було дуже багато. Пускали жінок і дітей. Пройшло двісті осіб. Далі була наша черга, але підійшов російський військовий і сказав, що буде обстріл з боку українських військових, тому потрібно ховатися. Однак ми з мамою і дитиною, а також ще дві жіночки пішли вперед. Коли нас зустріли українські військові, ті жінки дякували нам за те, що ми насмілилися піти: сказали, що самі б не зважилися на це. 

Зараз ми мешкаємо в Полтавській області. Чоловік працює на Харківщині. Я продовжую працювати в ліцеї. Мамі 49 років. Вона не може знайти роботу - їй відмовляють через вік. 

Дуже хочемо додому. Ми тільки зараз зрозуміли, що до війни жили добре. Змінилися погляди. Дивимося на все іншими очима. Віримо, що війна закінчиться нашою перемогою.