Вельбой Олена, вчитель, Комунальний заклад "Харківський ліцей №58 Харківської міської ради"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усе змінилося. Війна стала для багатьох із нас новим етапом життя. Таким, якого ніхто не хотів. Ми нііколи навіть не думали про війну. Читали про неї в книжках, дивилися у новинах, але то було далеко. На жаль, реальність виявилася набагато страшнішою. Усі, хто вірив у добро, навчав справедливості, мабуть, відчули найбільшу гіркоту.

Війна настигла мене в селі Бобрівка, що біля об'їзної дороги міста Харкова. Ми враз опинилися в сірій зоні. Світла немає, зв'язку теж. Перед очима тільки заграва від запуску ракет, що летять у бік рідного міста. Скільки фільмів ми бачили про початок бойових дій у 1941 році. Згадалися фашисти, що бомбили людей у їх ліжках. Хотілося кричати від розпачу, що не можеш зупинити це. А потім сорок днів життя в погребі, невизначеність і нарешті евакуація під обстрілами. Було так страшно, що аж руки терпли. Скільки розстріляних машин я потім бачила в новинах!

На блокпості нас зустів хлопчина-військовий зі словами: “Добрий день, я захисник Харкова, тут народився, намагаюся говорити українською і Вам раджу”. Як приємно було це чути!

Ми в Харкові... А що далі? Обстріли щогодини, сльози розпачу, літні батьки, життя в підвалі. Люди. Скільки доброти в наших людей, бажання допомогти й підтримати. Скільки ненависті до ворогів! Підтримували всі: друзі, колеги, батьки учнів і самі учні. Хтось словом, хтось продуктами, пропонували допомогу для виїзду, психологічну підтримку і навіть наварити борщу. Ніколи не думала, що буду так радіти кожній родині, що повертається в під'їзд, або комунальній службі, що заїжджає на подвір'я, бо ми в буферній зоні.

11 квітня 2022 року... Треба продовжувати навчання, а як? Немає ні бажання, ні сил. Що вже казати про позитив, який повинен нести вчитель, особливо у такий важкий момент.

Мої шестикласники за цей час уже встигли пожити в підвалах, гаражах, метро, але підключалися до уроків, виконували завдання під вибухи. Що буде з їх психічним станом?

Навчальний рік закінчився. Учні разом із привітанням отримали табелі. Батьки зворушливо поставилися до запису: “Переведений на наступний рік навчання”. Для них це як визначеність, зв'язок із мирним життям. Війна не закінчилася. Важко дивитися на зруйноване місто, напівпорожні вулиці. Хочеться кричати, тільки ніхто не почує того крику. Відчуття внтрішньої втоми нікуди не зникло.

А потім: донька - за кордон, чоловік - добровольцем на фронт. І ось я одна у спорожнілій квартирі малюю поцілунки в повідомленнях. Війна триває...

Таких історій, пов'язаних з війною, безліч, але їх об'єднує одне: життя назавжди розділилося на “до” та “після”. Незабаром настане щаслива мить, коли ми почуємо повідомлення про закінчення бойових дій. Настане мирне життя, але яке воно життя ПІСЛЯ війни?