Світлана Іванівна мешкає у селі Нижня Вільхова Луганської області. У спокійне і забезпечене життя її сім'ї в одну мить увірвалася війна. Змінився звичний побут, чоловік втратив роботу, але найголовніше – немає відчуття безпеки та впевненості у завтрашньому дні. Декілька разів жінка потрапляла під обстріл. Вона дуже сподівається, що Всевишня сила зрозуміє людей більше ніколи не починати таке лихо.

Ми проживаємо в селі Нижня Вільхова, перебували тут усю війну. Зі мною живе моя мама, чоловік та двоє дітей. Найчастіше згадуємо достаток. Чоловік завжди намагався заробити, він працював у Луганську, у гарній фірмі. Він майстер-будівельник, дуже хороший спеціаліст, забезпечував сім'ю і ні в чому не було потреби ні у дітей, ні у мене, ні в будинку.

Але через військові дії він втратив роботу. Перед війною чоловік улаштувався сторожем на половину ставки. У 2013 році ми були в Абхазії та бачили наслідки тієї війни. Коли почалися військові події, ми розуміли, що нічого доброго не буде. Через 20 років в Абхазії нічого не змінилося.

За часи війни я не втрачала роботу. Зарплату тривалий час не давали, але я все одно продовжувала працювати. Власними силами забивала вікна і двері Будинку культури, що розлетілися, щоб якось зберегти будівлю. Я розуміла, що після Другої світової війни люди відновлювали все десятиліттями. Була надія, що колись буде припинення вогню, і нам доведеться все відбудовувати. Хотілося зберегти цей клуб, щоб у людей різного віку було якесь дозвілля.

Одного дня стало зрозуміло, що в нас почалися військові дії. За селом почалися постріли, я почула безперервну автоматну чергу.

Я залишила роботу, сіла на велосипед, поїхала і купила 10 буханців хліба, сірників та солі, хоча в нас удома все це було. З розповідей бабусі я знала, як важко вона переживала війну, коли не було солі, коли в дітей була цинга, коли не було сірників, щоб підпалити солому в грубці, щоб діти зігрілися. Напевно, через це з'явились якісь внутрішні страхи.

Я приїхала додому, відчинила хвіртку і раптом над моєю головою щось просвистіло. Я кинула велосипед із хлібом, побігла у двір, бо розуміла: у мене там діти, моя сім'я.

Я побачила відчинені двері до підвалу, а чоловік тим часом оббивав з обох боків двері залізом. Я в нього питаю: «Ти що робиш?». Він каже: «Оббиваю залізом, бо починається війна». Я говорю: «Ну яка війна? Як так? У мирній країні та війна?». Я дивувалася. Але він повторив: «Свєта, починається війна». І він почав переносити до підвалу теплі речі, документи, воду. Зробив там лежаки для дітей.

У нас був великий старий пес. До початку обстрілів він починав жахливо гавкати і прямо за речі тягнув дітей у підвал. Ми сиділи там із дівчатами доти, доки не припиняться постріли.

Так тривало до глибокої осені, але в один прекрасний день діти застудилися і почалися бронхіти. Ми більше не пішли до підвалу і залишалися в будинку, сиділи в коридорчику під стіною, там не було вікон. Під час пострілів діти дуже боялися, плакали, трусилися.

Хоч як дивно, менша чомусь боялася менше, ніж старша. Напевно, старша дівчинка вже усвідомлювала, що діється, а молодша ще ні.

Наш дім, дякувати Богу, вистояв. Ми обклеїли всі вікна скотчем хрест-навхрест. Були пошкодження даху, і нам довелося тричі перекривати його.

Довгий час у нас не було світла, було обірвано лінію електропередачі. Чоловік пробив невелику свердловину, поставив фільтри, але вода була технічною. Ми користувалися цією водою. Потім на городі чоловік трактором зробив копанку і з неї вся наша околиця ходила і набирала воду, бо вона була чиста. Так ми й виживали.

Розслаблення немає досі. Постійно турбують мігрені, головний біль. Під час війни у мене почалися сильні мігрені, з роками вони не припиняються. Страх нікуди не подінеться, він постійно присутній.

Хочу забути про епізод, який був влітку 2014 року. Був обстріл села, а я у дворі на буржуйці закінчувала приготування вечері. Вже досить стемніло, але скінчилися дрова. Чоловік із старшою донькою поїхали з тачкою набрати їх в кінці городу. І в цей час розпочинається обстріл.

Я дивлюся, що переді мною розривається снаряд і навколо летять зорі. Потім я чую стукіт металу, уламки потрапляють у будинки, у дахи. Навколо обстріли, а я починаю бігти на город і бачу картину, що чоловік тачкою накрив доньку, а сам ліг біля тачки.

Я падаю біля копанки на землю, дитина кричить. Ми схопили дівчинку і за руки потягли її додому. Чоловік з нею побігли до льоху, а я побігла до хати за мамою та хрещеницею. Я на руках галопом тягла дівчинку та стареньку маму. Тільки зачинила двері, як ми почули, що уламки падають у нас у дворі.

Гуманітарну допомогу нам надавали Червоний Хрест та Фонд Ріната Ахметова. Від Фонду ми отримували продукти, і завдяки цій допомозі під час воєнних дій мої діти бачили згущене молоко і цукор.

Я мрію, щоб час повернувся назад у 2013 рік, коли все почалося, щоб Всевишня сила навчила людей більше ніколи не починати це лихо.