Я живу в Миколаївській області в селі. Через нас це все йшло. Як бомбануло, то в нас вибило вікно і мене відкинуло в третю кімнату, контузило, і стеля впала на голову. Я тоді одна в хаті була. Перелякалася! А потім в погреб пішла. А тоді думаю: зараз мене тут засипле, і ніхто ніколи і не одриє. 

«Гради» летіли прямо на голову. Перед хатою дві ракети вибухнули, тварини там постраждали. 

Наша хата побомблена, і дах попомблений. З вулиці не видно, а як зайдеш на горище, то видно, який він дірявий. Постійно набирає води. 

Я нікуди не виїжджала. А куди виїжджати, що їхати і що шукати? Грошей немає, пенсія маленька в мене. Донька поїхала по роботі перед тим, як окупанти зайшли до нас, і була вже за кордоном, а внучка була в городі.

Донька не може часто дзвонити, бо дуже дорога карточка. Ото в тиждень раз подзвонить, і то: «Да – да, ні – ні», нічого ж не можна говорити. Ото сказала, що здорова, та і все. 

Я колись одному руському казала: «Слава Україні!». А воно йшло п’яне, без ніяких знаків, і з автоматом. То він на мене так став і вилупився. Мені казали люди, що він міг мене розстріляти. Я тільки потім вже так злякалася, що і не виходила на вулицю. А рашисти ходили. Підійду під двір, а вони мені через повалений паркан махають. То я старосту визвала, а вони вже і повтікали, а на другий день тут бомбануло - то розбило і в мене, і в с сусідів. Потім приходили троє воєнних з автоматами, спитали, з ким я живу, я сказала, що сама, і вони пішли.

Якось йшла по гуманітарку, і якраз солдатиків везли наших… Я так плакала! Мамі якійсь повезли синочка вбитого. Хоч би хлопці всі живі були і все було добре. Скільки вже можна? І досі немає спокою. Що ж воно літає? А ми тримаємося, де ж діватися - мусиш. Надіємося і живемо.