Нас війна застала під Києвом, у місті Боярка. На другий день, 25 лютого, ми з шестимісячною дитиною виїхали в Черкаську область до моєї бабусі. Там прожили рік і ось уже повернулись назад. 

24 числа цілий день у нас літали ракети над головою, ми з маленькою дитиною просиділи у ванні в нашій орендованій квартирі. Чоловік цілий день простояв на заправці. 

На наступний день, уже коли ми їхали, то по дорозі побачили танки. Тільки тоді мій чоловік повірив, що це війна. 

Ми ж думали, що за тиждень росіян виженуть, і ми повернемось. Залишили кішку в квартирі, бо в нас не було переноски, в якій її з собою взяти. Але то все затягувалося. Тиждень уже пройшов, Нова Пошта не працювала, але ми знайшли людину, яка відкрила квартиру і ходила годувала нашого кота. А ще десь через місяць ми забрали тваринку до себе. 

Довелось заплатити аж сім тисяч, щоб з Пущі-Водиці вивезти 90-літню бабусю мого чоловіка, тому що ніхто не хотів туди їхати. Ми жили в малесенькому селі у моєї бабусі в Черкаській області. Допомогу звичайно ми отримували. Є люди, які допомагають.  

Зараз єдине, про що я мрію, це щоб моя дитина була в безпеці. А як закінчиться війна, то будемо дивитися, в яких умовах ми залишимось.