Я з Бахмута. До пенсії працював вчителем в школах Бахмута й Сіверська. Діти поїхали ще в березні місяці, жінку-інваліда першої групи також відправили з Бахмута в кінці травня, я перебував там до листопада.
Як уже стали бомбити постійно, то прийшлося виїжджати. Ми з сусідом виїхали до Харкова, а звідти він попрямував до своїх, а я потягом переїхав до Кропивницького, де перебувала моя сім'я. Більше як рік я вже тут.
Гуманітарку ми отримували практично до виїзду: то були пакети з харчовими наборами, тушонка, крупи, макарони. Останні два місяці ми жили без електрики. А оскільки в мене скважина, то ми були з водою. Ми знаходилися в своєму будинку, тож в хаті на пічі зранку готували їжу.
Уламок снаряду прошив газову трубу, увійшов у моє вікно і практично пробив весь будинок, а я в цей час якраз відпочивав в тій кімнаті. Це я дуже сильно запам'ятав і практично зрозумів, що навіть будівля не є місцем, яке може спасти життя людини.
Сусід ще ближче до місця вибуху жив. І ми буквально за півгодини зібралися й виїхали, бо перебувати там було вже неможливо.
В мене зараз на руках дев’яностолітня теща, і я вже у похилому віці. Маючи практично все, залишились без нічого, та й ніякої надії просто-напросто не залишилось. Тут ми вже більше року, і безнадьога повна, абсолютна.
Війна може затягнутися ще на роки. І що цікаво: ніхто ні з ким не хоче розмовляти - це якась дивна політика. Тільки надіємося.
