Сичевський Андрій, 11 клас, Коцюбинський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Поліщук Тетяна Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Вона ніколи не змінюється. Упродовж усієї історії вона йшла разом із людиною невід'ємними частинами одна одної. Не буде людини — не буде й війни. В історії воєнні конфлікти розпочиналися з різних причин таких, як боротьба за території, владу, статус, ресурси, честь та гідність. Але всі ці варіанти — не про нас. У нас зовсім інша ситуація.

Наша боротьба — це боротьба за виживання нації, але не тільки її, а й усього світу, бо наш ворог не знає ні страху, ні жалю, ні людяності.

Росія в цьому випадку є справжнісіньким втіленням того зла, яке має криваву жагу до знищення всього цивілізованого та прекрасного в цьому світі. І першими стали ми. І невідомо, хто буде наступним, якщо наша ненька програє. Мій особистий шлях у цій війні розпочався ще 20 лютого 2014 року після вторгнення РФ на територію Криму і його анексії, все продовжилося 12 квітня , коли російські диверсійні групи ввійшли на територію Донецької та Луганської областей. Це призвело до поділу українського суспільства : одні сприймали російське вторгнення як агресію та орієнтувалися на європейські цінності й інтеграцію з ЄС і НАТО. Інші підтримували проросійські погляди й сприймали війну як громадянську або боротьбу за незалежність Донбасу.

Також суспільство поділилося ще й за мовною ознакою, але це вже зовсім інша тема.

Усі крапки над "і" розставили події 24 лютого 2022 року, коли регулярні війська РФ вторглися на територію України. У цей момент кожен свідомий громадянин остаточно зрозумів, що Росія є агресором, який прагне знищити українську націю, ідентичність та культуру. Цей день став для нас, братів і сестер українців, таким ударом, від якого ми ще довго будемо оговтуватися.

У цей злощасний день кожен із нас щось втратив: рідну домівку, любу людину, сенс життя або навіть частку себе.

Моя історія розпочалася у невеликому містечку Коцюбинське. Але почався цей день не з чашечки теплої кави і яскравого сонця, а навпаки — зі звуків вибухів та пострілів, суцільної паніки, первісного страху та відчаю. Залишався лише маленький промінець надії, що ворог не дійде до столиці. Але її, як ножем, вирізали колони танків, які йшли на Київ, разом з авіацією, що висадилася в Гостомелі.

Тільки завдяки людській мужності та хоробрості наших захисників, які безстрашно захищали нас від агресора, ми змогли зупинити ворога.

Можемо тут жити тільки тому,що вони вистояли. Лише після таких подій всі зрозуміли, наскільки важливо вважати себе українцем. Люди згуртувалися проти нападника. Того ж вечора я зі своєю родиною виїхав до Львова, на мою думку, найбезпечнішого на той час міста. На шляху ми зустрічали безліч колон техніки, яка прямувала на Київ. Спочатку було незрозуміло, хто це, бо вона рухалася без будь-яких розпізнавальних знаків.

Але коли я побачив наш прапор, все стало зрозуміло : це наші захисники, які їхали обороняти нас. Тоді весь страх, що був у мене на серці, зник, ніби рукою зняло.

Наступного ранку я вже був у Львові, гостював у родичів. Паралельно читав новини про те, що відбувалося в Бучі та Ірпені .Відчував, наче хтось розпеченою палицею тицяє мені прямо в душу.Біль був не фізичним, але це не означає що його не було. Згодом я виїхав до Польщі, а потім і до Чехії, де мешкав у небайдужих до цієї ситуації людей. Перебування за кордоном було для мене, як вигнання, ніби хтось забрав найважливішу частку мене.

З часом я повернувся на Батьківщину, і це принесло мені таке полегшення, ніби знову народився.

Попереду було ще багато випробувань, втрат, жалю, болю, розпачу, але все це не змогло мене зламати, як, мабуть, кожного з нас. Ми є незламні, і це наша єдина доля — боротися до кінця, незважаючи на те, як складно, не озираючись назад, не шкодуючи про минуле, а просто діяти, щоб майбутнє покоління жило в мирі та мало дитинство,яке в нас забрав ворог.