Геращенко Карина, 10 клас, Черкаська спеціалізована школа №18 імені В’ячеслава Чорновола

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шатило Світлана Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна доторкнулася до нашої родини ще в 2014 році. Вже тоді ми обрали шлях, яким будемо йти далі, та позицію, якої будемо дотримуватися все життя. І хоч Україна була слабка, але щирим патріотам непотрібні ні обіцяна влада, ні статус росіянина, який ще тоді вважався гідним чогось.

Все життя я прожила в родині, де не тільки батьки, але й їхні пращури були військовими. Вони боронили нашу землю та народ, так само як зараз батьки роблять усе для перемоги Батьківщини.

Тож історія, де я вперше зустрілася з війною, була написана давно. Оскільки в той час, коли загарбницька Росія вирішила несправедливо окупувати Крим, мої батьки були прикріплені до військової частини на території Феодосії. До приходу ворога наше життя було сповнене щастям та моментами, які запам'яталися як найщасливіші миті дитинства. Я згадую, як в один день, дивлячись телевізор, де по новинам розповідалося, що російська армія, так звані «зелені чоловічки», зайшли на територію Криму, я запитала маму, чи все буде добре.

Вона намагалася втішити мене та брата, але вже тоді ми розуміли, що скоро прийдуть великі зміни.

Так і сталося. Одного дня, коли батьки прийшли на роботу, перед ними поставили вибір: або їх негайно вивозять в Україну без можливості навіть повернутися додому та забрати дітей і речі, або залишаться в Криму і стануть росіянами-військовослужбовцями. Знайти відповідь тоді було складно, але я безмежно вдячна батькам, що вони обрали Україну, незважаючи на складнощі, які збивали з пантелику. Наступним кроком подій став момент, коли мій дідусь, який негайно приїхав з Полтави, забрав нас до себе. Він встиг до того часу, коли росіяни, які позабирали в нас домівки, почали вимагати інформацію силою від жінок та дітей українських військовослужбовців.

Отже, пішовши на роботу в той день, ми з братом не бачили маму і тата цілий рік. Будучи ще безтурботними дітьми, ми все одно дуже скучили та переймалися.

В 2022 році нашій родині знову довелося розлучитися на тривалий проміжок часу через війну, яка вже торкнулася кожного. Та, подолавши всі перешкоди, які були на моєму шляху, я змогла повернутися на Батьківщину, хоча вже не в рідне місто, але до своєї родини. Так, як і раніше, мої батьки по сей день виконують свою роботу гідно та боронять Україну і її народ. А я, в свою чергу, оберігаю їх від поганих думок та надихаю боротися за рідну землю.