Я була вдома, в смт Сосниця, Чернігівської області. Мене розбудив дзвінок батька, який повідомив мене про початок війни. Відразу після цього я почала телефонувати батькам своїх учнів, щоб терміново забирали дітей із закладу (заклад з цілодобовим перебуванням).

Більшість з них дізналися про початок війни від мене. Потім я поїхала на роботу.

Найбільш шокувала мене загибель колеги Грицай Н.В. від рук окупантів. Був страх за життя моєї сім'ї та учнів, які залишилися в школі. Педагоги по черзі ховали їх по своїх домівках, і я боялась, що росіяни знайдуть їх та вивезуть з України.

Коли чула звуки пострілів, вибухів, то переживала за наших військових та цивільне населення.

З магазинів зникло все відразу, підвозу не було. Але врятувало те, що було присадибне господарство і моя сім'я мала запас овочів. Вода була, бо маємо свою свердловину. А ось мій батько хворіє на діабет. І не було де взяти інсулін. Він мав незначний запас, тому зменшив дозу і мало їв.

На щастя, Чернігівщину звільнили та поставки інсуліну налагодились.

Проте перебій з інсуліном позначився на здоров'ї тата: він осліп, почалась гангрена, йому довелося ампутувати пальці.

В результаті отримав 1 групу інвалідності (до цього мав 3 групу).

Ні я, ні члени моєї сім'ї не виїжджали з місця постійного проживання. До нас долучалася моя сестра з дитиною, які вибрались з оточеного Чернігова 8.03.22 року (вони вже повернулись додому).

Найприємніший момент під час війни - це звільнення Чернігівщини. 

Працюю зараз, як і до війни, вчителькою. Професію змінювати не збираюсь.