Велігжаніна Альбіна, 9 клас, Краматорська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 Краматорської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Веприцька Ірина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Невідворотна дата 24 лютого 2022 року стала й для мене переломним моментом і назавжди змінила життя кожного українця. Це, здавалося, починався ранок, який мав бути звичайним, але обернувся початком нової жахливої реальності.

Гуркіт вибухів вибив мене зі сну, я не могла повірити, що це відбувається насправді.

Перші години після пробудження були сповнені хаосу, страху та невизначеності. У цей момент реальність здавалася нереальною, було відчуття, ніби я опинилась у фільмі жахів. Паніка охопила кожного члена нашої родини.

Ми метушилися, намагаючись осягнути ситуацію та прийняти життєво важливі рішення: що робити? куди їхати? як уберегтися?

Перші дні війни перетворилися на жах, який затягнувся у безмежність. Постійне звучання сирен у Краматорську стало фоном нашого життя. Навіть кожен тихий звук, кожен легкий поштовх викликав тривогу: чи це не наступна атака, чи не прийдуть до нас лихі новини? Тривожні повідомлення з фронту не давали спокою.

Кожні нові звістки про втрати або евакуацію були наче холодним душем, що нагадували про те, як швидко може змінитися життя.

В умовах такого безладу ми були змушені постійно переїжджати з одного міста до іншого, щоб знайти безпечне місце для життя, але спроби ставали все більше безнадійними. Сподівання на краще було єдиним порятунком у безкраїх морях страху та тривоги, але сум за рідними не відпускав ніколи, здавався нестерпним, адже я розуміла, що не можу їх захистити. Згадувала, як раніше ми разом із родиною сміялися за вечерею, а тепер наші спільні миті перетворилися на спогади, які завдавали лише болю.

Із часом прийшло усвідомлення, що війна – це надовго. Ця нестерпна думка випікала серце, але поступово осіла в моїй свідомості, змушуючи переосмислити життя.

Я зрозуміла, що потрібно вчитися жити в нових обставинах. Комфортні умови, які раніше здавалися звичними, стали недосяжною розкішшю. Кожен день приносив із собою нові виклики. Відключення світла й води стали звичним явищем, частиною нашого нового способу життя, але за цими побутовими труднощами завжди стояла постійна тривога про рідних, які залишилися біля лінії фронту.

Кожен дзвінок телефону відбирав душевний спокій. Чи все гаразд? Чи не стала їхня ситуація ще гіршою?

Віра у Збройні Сили України стала нашим маяком у темряві. Кожна позитивна новина про воєнні дії наповнювала оптимізмом і вселяла впевненість. Я відчуваю справжню гордість за нашу країну, за тих, хто щодня ризикує своїм життям, захищаючи наш спокій і майбутнє.

Сьогодні, озираючись на ці 1000 днів, я зрозуміла, що життя — це не лише про великі досягнення, а й про маленькі радості, які роблять наш шлях особливим.

Я почала цінувати кожну мить, адже саме вони складають наше життя. Наразі рідні, яких я так довго не могла бачити поруч, знову стали частиною щоденного існування. Кожен момент, проведений разом, стає для мене безцінним скарбом. Зараз я розумію, що справжня значущість життя полягає не в матеріальних речах, а в людях, які нас оточують.

Яка б не була ситуація, а підтримка рідних, друзів завжди є для мене пріоритетом. Я стала сильнішою, навчилася не лише виживати, але й жити, незважаючи на обставини, навчилася цінувати можливості, які раніше здавалися звичними.

Зараз навіть звичайна прогулянка парком, спілкування з друзями, уроки в дистанційному форматі набувають нового значення. Я почала помічати красу в кожній деталі: у пахощах квітів навесні, у звуках пташиного співу, у сміху дітей, які грають на вулиці.

Я бачу «…зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах», як влучно зазначав О.Довженко. Це прості речі, які роблять наше життя наповненим і змістовним.

Незважаючи на те, що війна триває, я впевнена у Перемозі. Ми стали сильними і готовими до боротьби. Збройні Сили України та спільна мета об'єднують нас і дають нові сили рухатися вперед.

Хоча війна продовжує залишати свій жахливий слід, але я вірю, ми віримо, що зможемо відновити та відбудувати нашу країну, бути щасливими і, безперечно, вільними.