Мешканці панельної багатоповерхівки побоялись ховатись у підвалі свого будинку і обладнали сховище в закритій навчальній шахті 

Я прокинувся вранці, почав займатися своїми звичайними справами. Був у навушниках і не чув ніяких вибухів. Потім шкільна вчителька написала в групі, чи ми це чуємо. Я зняв навушники і почув ракети, які летіли на Запоріжжя, бо ми живемо за 27 кілометрів. Я розбудив жінку, сина. Ми почали запасатися водою, продуктами харчування. 

Ми два тижні прожили у Степногірську. Дуже швидко рашисти просувалися вперед. Я не знаю, чому так швидко. Через два дні вони опинилися біля Василівки. Приїхали наші війська до Степногірська - стояли «Гради» і таке інше. 

Нам, як мешканцям, потрібно було згуртуватися, щось робити і якось виживати. У нас всі дороги були відрізані на Запоріжжя: ніхто не їздив, і до нас  не приїжджали. 

Спочатку ми думали ховатися в підвалах будинків, потім подивилися на ті підвали і зрозуміли, що тут ховатися не будемо, бо це не підвали, а якесь лайно. 

Панельні будинки можуть від влучання снаряду скластися, як карткові. У нас була шахта, де видобували марганець, - її затопили. У нас ще була навчальна шахта - вона була опечатана. Ми її відкрили, розчистили, провели туди світло. У тій шахті виживали. Мер нашого Степногірська дозволив провести туди світло. Мене призначили комендантом того укриття. Продукти були наші, нам ніхто нічим не допомагав.

У мене був хворий батько - у нього був рак молочної залози, він лікувався. Дуже переживав, що війна почалася. 4 березня він помер від нервів. Під обстрілами я його поховав – це мене більше всього шокувало. 

Після того, як помер мій батько, я зрозумів, що мене більше нічого не тримає в Степногірську, окрім жінки та сина. У мене була відповідальність в тому, що я був комендантом сховища, але я розумів, що більшість людей також вирішили виїжджати, тому ця відповідальність відпадала. Я подзвонив меру і сказав, що знімаю цю відповідальність, ми будемо виїжджати. Вона сказала: «Добре».  

Я думав, як евакуювати дружину та сина, але нічого не їздило: ні від Червоного Хреста, нічого. Військові були зайняті своїми справами, вони нам сказали не звертатися до них з таким. А жителі Степногірська всі виїжджали в забитих машинах. Нам пощастило. Мій знайомий виїжджав і заїхав до нас. Я спакував жінку і сина, подругу нашу з сином і віддав йому їх, щоб вони виїхали до Запоріжжя. Наступного дня вранці до нас приїхав перший автобус, я на ньому виїхав до Запоріжжя. 

Мене приємно вразило, що люди, коли їм погано і небезпечно, згуртувалися: хтось приніс одне, хтось - інше. 

Це стрес дуже великий. Переоцінка цінностей сталася. Люди більш сумні стали. Син навчається онлайн, але це - не навчання.  Все, що ми наживали, мої діди, баби, батьки - все залишилося там. Ми виїхали тільки з документами і трусами. Нічого, ми тримаємося.

Думаю, ми будемо рашистів гризти, допоки у них країна не розвалиться, або поки в них не станеться революція. Допоки у нас такий сусід, життя в Україні не буде. Треба знищити такого сусіда.