Дромашко Ольга

9-в клас, Миколаївська гімназія №54 Миколаївської міської ради Миколаївської області

Вчителька, що надихнула на написання – Гузаревич Світлана Олександрівна

Війна. Моя історія

Злощасний день — 24 лютого. Початок війни. Дуже рано, ще затемна, мати будить мене від дурного сну і каже, що сьогодні до школи ніхто не йде. "Ура!" — усміхаюсь сонно я, перевертаючись на інший бік у ліжку. "Ні, донько, не "ура". Почалась війна", — сказала мати, збираючи наші речі у валізи. Ці слова, ніби крижаний душ, моментально змусили мене прокинутися. Закутана в німий жах, я підскочила з ліжка і дивилася на матір, намагаючись зрозуміти, чи правдиві її слова. Я сподівалася, що це якийсь дурний жарт, але тільки не правда, хоча чудово знаю, що моя мама ніколи так не пожартує. "Що?.." — запитала я. "Так, доню. Так воно і є".

"Це просто дурний сон! Я зараз прокинуся, ніби нічого і не було!" — промайнуло в голові. Я заплющила очі... Не допомогло...

Я подивилася новини. Ніколи не думала, що побачу таке... Те, як у будівлі, де жили звичайні мирні люди, прилітають ракети, залишаючи після себе чорний дим, ніби випускаючи злих духів. Стіни, що розліталися в різні боки, неначе паперові, підіймаючи купу пилу. Іскристий вогонь, що несе смерть.

Бездиханних тварин та людей під завалами. Ворогів-військових, що підло стріляють у спину мирним людям і потім сміються, рохкаючи, ніби свині, або брудно і бридко ґвалтують чоловіків та жінок, дорослих та дітей, тварин навіть після смерті. Остання надія, що це сон, розтанула на очах...

Коли ж ми сіли в машину, мене охопив страх, серце стислось і билося так голосно, що я чула кожну його пульсацію. Очі бігали рядками новин, я бачила все жахливіші речі і думала, що гірше вже не може бути, але кожна наступна новина була страшніша і сумніша, ніж попередня. Я вимкнула новини і знову згадала своє сновидіння.

Я бачила страшний сон: у ньому я відчувала, як пульсує в моїй грудній клітці бажання врятувати людину, як тримаю в руках напівживе тіло когось близького у крові з раною у грудях, намагаюся докричатись, прошу не заплющувати очі, молю його продовжувати дихати через біль і не здаватись.

Але голос мій був лише тонким кволим хрипом. А шкіра його стала блідою... Хай цей кошмар залишається сном... Хай всі ці дев’ять років війни, які здаються вже вічністю, будуть дурним сновидінням...

Наступного дня ми приїхали на захід України, жили у родичів. Довго ж не могли оговтатися від шоку. І саме тоді мене почав охоплювати гнів. Як та стара бридка істота могла так вчинити?! Ох, як же я його ненавиджу, і не тільки я! Не було і дня, щоб я не думала про те, як те створіння отримує на горіхи. І про те, як його «асвабадітєлі» йдуть за російським воєнним кораблем. Пам'ятаю, як зловтішалася, коли «Москва» пішла на дно. Шкода, що не столиця!..

Але втомилась від цього всього я дуже швидко, навіть занадто швидко.

Кожного дня ввечері лежала, відчуваючи себе маленькою цяткою у величезній похмурій кімнаті, думаючи про те, що коїться, як я сильно хочу додому та нашої перемоги, як і інші.

Через ці думки відчувала себе ніби на ланцюгу іржавому. І зараз проходячи повз дзеркала, я сподіваюся утомленими очима побачити ту безтурботну семикласницю, що заснула 23 лютого, очікувала завтрашньої контрольної роботи і бажала не йти завтра в школу, а натхненно малювати щось вдома...

В будь-якому випадку, навіть попри всі ці тяжкі дні війни, я вірю в краще майбутнє. Ми, громадяни України, можемо знайти свою частку в цьому світі, прагнучи миру і злагоди. Можливо, одного дня ми зможемо перетворити це жахіття в минуле і зробити світ яскравішим та гармонійнішим для всіх. Нехай це буде нашою спільною метою і кінцем цієї історії — знайти мир і щасливе завтра.