Сайко Ірина

9 клас, Українська класична гімназія Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області

Вчителька, що надихнула на написання – Юрченко Аліна Сергіївна

Війна. Моя історія

Для всіх нас війна стала кінцем і початком одночасно. Хтось не усвідомлюючи, що робити далі, виїхав із країни. А хтось, зібравши силу, відвагу і волю в кулак, пішов захищати нашу Батьківщину. Війна застала всіх раптово і натисла на всіх по-різному.

Говорячи про нас, українців, можу впевнено сказати: ми почали жити спочатку. У день, коли почалася повномасштабна війна в нашій країні, я просто не знала, куди себе діти.

Кожна думка про руїни, смерть, людське горе, що спіткали нас, забирали кисень у легенях.

Здавалось, світ існує не за законами фізики, а всупереч ним. Так, наскільки б сильною не була людина, вона підвладна страху. Емоційний стан хитався, наче та гілка на сильному вітрі.

Стосовно мене та моєї сім’ї…

Ми злякались. Лягаючи спати, я кожного вечора молилася Богові, щоб це страшне насилля над нами закінчилось найшвидше.

Ми намагалися не думати про те, що може бути далі. Ми наповнились тими переживаннями, які досі нам були не відомі. Відчуття спустошеності переповнювало наші серця. Кожен із нас став суцільною тривогою.

У коридорі з’явилась тривожна валіза, яка нагадувала, що будь-якої миті ми повинні будемо залишити наш дім.

Тато розумів, що це буде складно, але все-одно хотів залишитися. Мама наполягала на переїзді. Останнє слово залишилось за мною та моїм братом. Ми хотіли залишитись, що б не сталося, адже це наша Батьківщина.

Кожну повітряну тривогу ми спускались в укриття. Не було навіть мови про ігнорування такого страшного лиха. Ми чекали, довго чекали. І по закінченню кожної небезпеки подумки дякували збройним силам України за шанс жити далі.

У нас був цей шанс, а в когось його не було, і це було найстрашніше. Ми розуміли, що кожна тривога – це нове лихо, знищені будівлі, зруйновані долі, вбиті життя.

Війна зруйнувала наші мрії та плани. Але це нас не зламало, а тільки додало нам сили. Вся нація об’єдналася, бо наша зброя – це єдність та згуртованість. Країна стала схожа на великий мурашник, в якому кожен має своє призначення: наші мужні воїни захищають нас на полі бою, ми – в тилу силами волонтерів допомагаємо нашим захисникам і захисницям. Ми не стали на коліна, не схилили покірно голови, ми боремось, бо це наша земля, наша культура, мова, історія, і кожен знає, за що він бореться, що захищає.

Наскільки б ми не були спантеличені, налякані, українці продовжують твердо стояти на ногах.

Ми розвиваємось далі попри всі перешкоди, що випали на долю багатостраждальної України. Ніхто не зупинився: науковці, освітяни, підприємці, представники творчих професій – продовжили працювати на благо країни. Скільки пісень написав наш народ за весь час війни… Пісні про незламність, хоробрість, щирість та любов. І все це правда. Адже ми - українці, і це наша суперсила. Скільки нових життів з’явилося на світ за весь цей час. І саме цих дітей ми навчимо цієї суперсили.

І коли мене запитають, що найбільше мені запам’яталось за останні 1,6 року, я розкажу про темні дні і світлі ночі нашої країни. Ми подолали цей період неабиякими зусиллями та терпінням. По правді кажучи, відсутність світла дала нам можливість побачити світ навколо. Ми багато чому навчились. Навчились радіти життю і жити кожну його хвилину, яким би воно не було. Навчились цінувати моменти, проведені в колі друзів, із родиною та з іншими дорогими для нас людьми. Навчились витримувати всі негаразди і триматися разом. Війна зробила нас сильнішими. Війна дала нам повне переосмислення думок, поглядів та життєвих цінностей. Я пишаюся моєю Україною. Я вірю в мою країну. Я знаю, що моя держава вистоїть і доведе усьому світові, що правда за нами, а значить, і Перемога!