Кобка Дарина, 10 клас
Бугаївська ЗОШ І-ІІІ ступенів, с.Бугаївка
Вчитель, що надихнув на написання есе:  Волошин Віктор Миколайович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Нещодавно згадалися слова моєї прабабусі: «Можна все пережити, аби лише не було війни…» Тоді, 5-річною дівчинкою, я не розуміла значення цих слів, та і взагалі, що то таке – війна. Потім в школі нам  розповідали про жахіття Другої Світової,і  в моїй уяві потроху почала вимальовуватися картина зі звірствами фашистів. Співчуття і біль ятрили моє серце. Але і то було не все, щоб зрозуміти, що таке війна. 

Рано-вранці 24 лютого 2022року розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ на територію України. В мою країну прийшла війна.

Паніка, нерозуміння причин, страх – все це одночасно лізло в мозок. Чому? Навіщо? Для чого? Що ми їм зробили? Ці питання я задаю собі і до цього дня, але адекватної відповіді не можу знайти. Звичайно я розумію, що метою російської агресії є не просто загарбування територій, а знищення нашої національності, геноцид українського народу.

Пам’ятаю, як вперше почула звук сирени, яка нестерпно волала над селом. Я відчула неймовірний страх, який до цього ніколи не був таким сильним.

В перші дні повномасштабки ми майже не відходили від телевізора, слідкували за новинами в соціальних мережах. З’явилися інформація про дії рашистів у Бучі.. Ми не знали, що чекати, і невідомість була найстрашнішою. Кожна повітряна тривога викликала в мене паніку, адже я розуміла, що війна забирає життя. Так тривало декілька тижнів, допоки я усвідомила, що з цим  треба навчитися жити. Не панікувати, а зібратися з думками і діяти, адже є люди, яким важче, ніж нам тут. В селі розпочалися збори  допомоги для воїнів ЗСУ, переселенцям із прифронтних районів. Моя сім’я з радістю долучалася до них. І до цього часу ми завжди беремо участь, коли волонтери збирають допомогу постраждалим. 

Зараз, мабуть, не зможу описати ті відчуття, коли почула страшну звістку, яка чорним вороном облетіла село – перша смерть односельця на війні,молодого хлопця,  нашого сусіда. І одна за одною летіли такі звістки із навколишніх сіл. То тут, то там запитували: «Ви чули? Ви чули?..»

Втрата стала частиною наших життів, але ми навчилися справлятися з емоціями, адже треба підтримувати тих, хто залишився. Пам’ять про загиблих героїв – це наш обов’язок, треба намагатися зберегти їх історії живими. Наше життя розділила межа – до війни і зараз. Обговорюючи якісь моменти, ми говоримо: «Це було ще  до війни…»

І ось уже 1000 день війни. Героїчний опір українців – це не лише боротьба за фізичне виживання  українського народу,  а й боротьба за свободу країни.

У цій війні ми захищаємо свій європейський вибір, свою ідентичність та цінності. Попри труднощі, ці 1000 днів боротьби стали свідками неймовірної витривалості. Народ знаходив способи виживати, пристосовуватися до нових реалій. Люди відновлюють зруйновані будинки, допомагають один одному. Саме готовність прийти на допомогу і підтримати земляка є тією основою на якій тримається надія. Надія на мир, на відновлення, на те, що завтра буде краще, ніж сьогодні.

Українці вистояли і довели свою спроможність перемагати російську військову агресію. І прогноз «Київ за три дні» не справдився. Ми не з тих, хто мовчки спостерігає, як ворог топче нашу Батьківщину. Ми будемо боротися, допоки не звільнимо від окупанта останній міліметр рідної землі.

Мабуть, саме під час війни, ми навчилися цінувати  такі прості радості, як мирне небо і спокій.

Адже мало хто з іноземців може зрозуміти, як це, коли декілька годин немає тривоги і ти з полегшенням зітхаєш :«Слава Богу! Може все закінчилося?...» Та якби там не було, 1000 днів війни – це символ боротьби, витривалості і надій. Це історії про українців, які, незважаючи на перешкоди, йдуть вперед, змінюють своє життя на краще. Я вірю, що зовсім скоро в моїй багатостраждальній Україні настане мир. Військові повернуться додому і батько обніме доньку, а мати – сина.  Все це буде. Адже наш народ, певно, як ніякий інший, заслуговує на це. Разом ми – сила, яку нікому не здолати. Ми – непереможні. Слава Україні!