Пятак Олександра, студентка І курсу спеціальності «Геодезія та землеустрій» Коледжу ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

Війна. Моя історія

На годиннику 04:51. Прокинулася від гучного обстрілу. Пізніше виявилося, що зазнав руйнацій місцевий аеродром. На той момент ще ніхто з моєї родини нічого не розумів. Але вже відчули наші домашні улюбленці: собаки неприродньо себе поводили, жалібно повискували, аби їх випустили на двір.

Знову вибух. Звук такий, наче хтось сильно стукав у наші залізні ворота. Другий вибух.

 Знову песики просяться на двір, щоб знайти ранкового злодія, який не дає нікому спати. Виходжу разом із ними, щоб переконатись, що на вулиці нікого не має. Так, там нікого не було. Однак «злодії» пробралися в країну.

Пам’ятаю як побачила два вертольоти, на яких було зображено червону зірку. Про них я нікому не говорила, бо була шокована побаченим. Після другого вибуху батько щось запідозрив і суворо наказав: «Збирайте речі!».

Я почала хвилюватися, але все ще не розуміла, що відбувається, і навіщо нам їх збирати. Зранку бабуся ввімкнула телевізор, з якого дізналися, що країна-ворог оголосила нам «спеціальну військову операцію». І вже, здається, о 8–9 год. ранку в Україні було оголошено військовий стан. Я не вірила в це. У мені сиділа маленька дівчинка, яка відмовлялася в це вірити. Але, на жаль, їй довелося якнайшвидше подорослішати та опанувати себе.

Я відчувала пустоту та страх. Я боялася за майбутнє. Я не знала, що буде далі, що будуть робити батьки, і не розуміла, що робити мені. Усе, що залишалося, це чекати.

Коли мама дізналася, що в країні оголошено військовий стан, вона одразу ж подзвонила батькові із проханням, щоб він привіз мене та мого брата до неї в Одесу. На його обличчі прочитувалася суворість, у словах – холодність. У той момент я зрозуміла, що почалася війна. Перші ночі в Одесі я погано спала, прокидалася кожні дві години. Бувало й таке, що не спала всю ніч. Тому, протягом тижня почала щоденно вживати пігулки для заспокоєння.

Якщо ми виїхали, то моя бабуся, попри всі вмовляння, категорично відмовилася виїжджати. Вона вирішила залишитися вдома, у Миколаєві. З нею залишилася собака Воля. Я впевнена, Воля – наш талісман!

Уранці 26 лютого мій батько мобілізувався. Від цієї думки мені стало ще гірше. Я почала думати про старшого брата, який до початку повномасштабного вторгнення проходив військову службу. Зараз він сержант і несе службу прикордонника. Ще й вивчився на кінолога. Я пишаюся своїми хлопцями!

Мої батько та бабуся перебувають зараз у Миколаєві. Я, мама та молодший брат усе ще живемо в Одесі. Я навчаюся в Коледжі ПЗВО «МКУ імені Пилипа Орлика».

В Одесі час від часу чути вибухи, але я вже на них не так реагую, як це було на початку повномасштабного вторгнення. Старший брат – на службі. Батько, після деокупації Херсону, повернувся з фронту. Ну, а я радію, що зараз жива, і, на щастя, уже не п’ю заспокійливі пігулки. Слава воїнам ЗСУ!