Ждовану Вікторія, студентка І курсу спеціальності «Медсестринство» Коледжу ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

Війна. Моя історія

Приходить вечір – палає небо,

Читає мати –

Слова, як лебідь.

Матуся лагідно промовляє:

«Колись ти будеш далеко. Я знаю!

Куди не трапиться мандрувати,

Пам’ятай:

Україну не можна забувати!».

З нею в серці

Сонячна буде днина,

І рідне місто, і Батьківщина!

Тобі, рідненька, вклонюсь низенько

За думи твої, за слово неньки.

В годину ранню й годину пізню,

За твої рими і твою пісню.

З нею співатиму без упину

У серці мо́їм Україна.

Ранок 24 лютого. Миколаїв здригнувся, кордони горіли, ми чули сирени, бачили наших захисників на танках. Спостерігали за новинами. Ми, як загнані звірята, у клітці. Ніхто не розумів, чого чекати. Страшно.

Один лютневий ранок закарбувався в пам’яті на все життя. Ми збирали речі під вибухи. Куди їхати? Що робити? Виїжджали під обстрілами. Попереду танки і перелякані рідні. Їх погляд не забуду ніколи.

Я сумувала за батьками. Вони знаходились дуже далеко від мене. Мені здавалося, що я, ніби тоді померла. Без дому відчуваю себе, як без землі під ногами. Життя зруйноване одним днем. Плакала, не їла, не спала. Не вірила, що то все коїться в моїй країні.

У березні 2022 р. ми бігли в підвал роздягнені та босі, бо снаряди падали зовсім поряд. Я встигла написати тим, кого люблю. Усе, що відбувалося перед очима, тепер у пам’яті. У час війни повітря має свій запах. Це запах крові. Темрява заповзала в жила мого мирного народу… Я пишаюсь нашими людьми!

Тяжко згадувати ті страшні ночі у підвалах із маленькими заплаканими дітьми. Вони тремтіли від холоду, плакали від відчаю, як і всі ми. В укритті було чути, як летить ракета, далі свист, і вибух. Той день записаний в памʼяті на повільну плівку. Час наче зупинився.

Дні були нескінченними. Ми сиділи на сирій землі в підвалі, та пошепки молилися, аби вижити. Колись моя бабуся казала: «Найстрашніше, діти, – це війна і голод». Так, це дійсно так. Тепер я розумію значення цих слів.

Я ніколи не забуду день вторгнення, коли над головою були літаки, а ми не вірили: як таке може бути у XXІ ст. Це був страшний сон. Я б усе віддала, аби стерти це зі своєї памʼяті. Морально я померла. Аж пробирає тіло від таких спогадів. Я дуже боялася, що більше ніколи не зможу обійняти своїх батьків, і сказати їм, як сильно я їх люблю. Ці страшні спогади тепер зі мною на все життя!

Найгірший ранок мого життя. Ця клята війна залишить великий, болючий шрам на серці кожного українця. Навіть коли війна закінчиться НАШОЮ перемогою, рана залишиться. Ми назавжди залишимося із цим болем.

Господи! Як же було страшно, боляче, а потім тільки ненависть і жага помсти! Іноді думаю, а що б було, якби дійсно за три дні? Де б ми були зараз, і чи взагалі були б? Дякую всім захисникам України, хто цього не допустив! Миколаєве, південне серце цієї війни! Завдяки тобі орда не пішла далі. Мій Миколаїв – місто-герой. Зараз він поранений, але не скорений. Ми загоїмо твої рани. Половину свого серця я віддаю тобі.

Вклоняюсь до ніг кожному українському захиснику! Цілую руки матерям, чиї діти захищають нашу Україну. Для когось, український воїне, ти цілий залізний купол, а для своєї мами – просто дитина. Повертайся до неї живим та неушкодженим!

Із усією вірою в серці вірю у прадавню заповідь: добро і світло завжди перемагає зло й темряву. Я вірю у світле майбутнє нашої країни! Я вірю в це! Слава Україні!