Валерія Дебопре, 10 клас
Шпитьківський академічний ліцей «Скіф», 10 А клас
Вчитель, що надихнув на написання есе:Бондарєва Вікторія Олександрівна

1000 днів війни. Мій шлях.

Я добре пам’ятаю час до 24 лютого 2022 року. Життя було таким прекрасним, тихим, спокійним, мирним…Війна здавалася такою далекою, нереальною, побачити яку, можна було лише у фільмах.  23 лютого – день народження моєї найкращої подруги. Ми влаштували їй справжнє свято з багатьма повітряними кульками і сюрпризами. Святкувати поїхали у торговий центр.  Але там було все не так як завжди. Майже не було відвідувачів, у всіх магазинах були великі розпродажі, скрізь було тихо. Усі ніби чогось чекали...Та ми гарно провели час, купили багато одягу, і щасливі поїхали додому. Засинала я думками про пройдешній день і про те, як я завтра писатиму контрольну з математики. 

24 лютого 2022 року мама нас з сестрою будить словами: «Діти прокидайтесь, розпочалась війна…». З того моменту все змінилося.

Ми проживаємо недуже далеко від аеропорту у Гостомелі. Цей аеропорт  почали обстрілювати з самих перших годин вторгнення. Ми дуже добре чули вибухі і бачили зарево від обстрілів. Ми не знали, що робити. Чи на довго це все? Перші дні ми ховалися у підвалі. У період затишшя ми поверталися у будинок. Ми постійно були одягнуті у куртки, шапки і чоботи, щоб кожної секунди ми могли  збігти у підвал. А там було холодно.

Пам’ятаю як наше село почали обстрілювати градами. Ми сиділи у підвалі, щільно закрили вуха, щоб не оглухнути  від жахливих вибухів.

На нас зі стелі почало щось сипатись. Пам’ятаю, як молодша сестричка запитала мами: «А ми тут помремо?». Мама нас усіх заспокоїла, що все буде добре. Коли обстріл припинився, ми вирішили перебігти до сусідського підвалу, який був значно надійніший. Я добре пам’ятаю, як ми туди бігли вночі, ми так боялись, щоб нас ніхто не побачив  і не почався обстріл. Для мене це найстрашніший спогад за весь час війни. 

Наступного дня ми вирішили втікати на захід України до моєї бабусі. Ми швидко закинули речі в машину. Перед тим як рушити, я подивилася на свій дім, і я розуміла, що я сюди можу більше не повернутися.

Це було так боляче усвідомлювати. Пам’ятаю як ми втікали, то була наче сцена з якогось жахливого фільму.

На Заході України сильних обстрілів не було. Ми опинилися наче в іншому світі. Ми розуміли, що ми маємо зробити все можливе, щоб якось підтримати наших воїнів і людей, які постраждали від війни. У бабусі я вперше занурилась у світ волонтерства. Багато дорослих і дітей збиралося у клубах та інших приміщеннях, щоб різати старий одяг на смужки і плести сітки для наших воїнів.

Ми збирали і сортували одяг для переселенців, допомагали готувати і пакувати смаколики на фронт. Писали листівки , щоб підтримати бойовий дух наших воїнів.

Минуло 1000 днів війни. Ми досі живемо у цьому жахітті. Безкінечні повітряні тривоги. У школі доводиться по декілька годин сидіти в укритті. Недоспані ночі через підвищений рівень небезпеки. Ми забули, що таке справжні розваги, танці та забави. Це зараз не на часі. Організовують лише благодійні концерти та ярмарки, щоб зібрати кошти на ЗСУ. Діти можуть виїхати на відпочинок закордон лише з мамами. Багато родин розлучила війна. Багато болю принесла війна.  І єдине, про що я зараз мрію, як і мільйони українців, щоб закінчилася війна.