У Преображенці не можна жити, село повністю розбите. З першого дня лунали вибухи. Не було води та світла. У селі не було нічого, магазини й аптеки не працювали. Привозили гуманітарну допомогу. Так і виживали. Нашу хату розбило, тож ми з чоловіком виїхали до Запоріжжя. Згодом у чоловіка стався інфаркт. Він довго лікувався, але нічого не допомогло. Мені його дуже не вистачає... Він був найкращим чоловіком у світі.  Зараз я живу одна, дуже хочу додому. Не знаю, як житиму далі. Кожного дня думаю про повернення додому. Сподіваюсь, що це скоро станеться.