Стахов Антар, 16 років, Луганська ЗОШ I – III, м. Світлодарськ

Есе "Один день"

Для кожного з нас є свій особистий день, коли для нього почалась війна. Для мене це 12 січня 2015 року. В цей день бабуся повідомила мені, що війна прийшла у наше містечко. Були чутні постріли, руйнування будівель не забарилося, багато де сипалося скло, були вибиті вікна. У школі нас відправили до бомбосховища. З часом навчальні заняття припинилися. І ми залишилися з бабусею та матусею.

Я навчився розрізняти у своєму віці постріли, а саме «Гради» або постріли зі звичайної гвинтівки та робив висновки про небезпеку. Снаряд втрапив у Вуглегірську ТЕС та газову трубу, і у місті не було електричної енергії та опалення. Було дуже страшно, холодно та голодно.

Пам’ятаю, як ми з бабусею готували їжу на вулиці, а саме підігрівали чайник на вогнищі. Перестали працювати банки та магазини. Життя у місті стало неможливе.

Ми разом із бабусею та матусею вирішили виїхати з вогненебезпечного міста Світлодарська в Сумську область до наших родичів, які погодилися прийняти нас до себе.

Я потрапив до четвертого класу Малопавлівської загальноосвітньої школи. Мене радо привітала сім’я, де було п’ять дорослих та двоє дітей. Там був двоповерховий будинок у селі Мала Павлівка.

Ми часто виїжджали на відпочинок до лісу, де збирали ягоди, гриби, проліски та згодом березовий сік. Нашу сім’ю часто розпитували про воєнні дії, і ми розповідали зі сльозами на очах, бо там залишилися наші домівки, моя старенька бабуся, школа, де я навчався.

В класі мене прийняли привітно, в мене було багато друзів. Мене смачно годували та допомагали. Єдине – мені не видали підручників. Але мене сприйняли гарною людиною та багато спілкувалися зі мною. Часто мене запрошували на різні свята. Я спробував їжу, яка традиційна для цього міста.

Особливо мені запам’яталося свято 8 березня, де був накритий гарний стіл, де були млинці, вареники, торти та багато різноманітних страв. Господиня дома часто випікала пироги, торти та інші смаколики.

Також ми слідкували за новинами, де бачили як стан свого рідного міста, де залишилися наші друзі та рідні, так і стан інших постраждалих міст. Ми часто дзвонили бабусі та дідусеві та підтримували їх. Також ми дзвонили своїм друзям, які були вимушені виїхати до інших міст на навчання, цікавились їхніми справами.

Але ми також не залишилися без уваги. Нам також дзвонили друзі, класний керівник, директор школи та цікавилися, де ми мешкаємо, чи гарно нас прийняли, чи все в нас добре і чи продовжуємо навчання, плануємо ми повернутися додому чи поїдемо до іншого міста.

Я спілкувався з психологом у школі. У школі у мене все було гарно, а оцінки були відмінні. Також я бачив наживо справжніх домашніх тварин: свиней, корів, курчат, качок, кроликів.

Ми пробули в цій родині два з половиною місяці, але за цей невеликий час встигли багато чого, а саме - покататися з великої гірки, покататися на мотоциклі, відвідували завод, ходили у ліс по гриби, завели багато друзів, з якими й досі іноді спілкуємося та дуже вдячні за їх прийняття.

З першого квітня ми повернулися додому, у місто Світлодарськ. Тут вже поновили навчальні заняття, але подекуди ще були чутні постріли.

У місті не було освітлення, домівки стояли зруйновані, магазини також постраждали. Повсюди були сліди війни. Десь стирчали обгорілі снаряди, десь опалені стіни, людей у місті було дуже мало, не чутно було дитячих голосів.

Згодом почали повертатися люди, відновлюються домівки, відремонтували магазини, школи, дитячі садки, стало чути, як гуляють матусі з маленькими дітьми, збудували дитячі майданчики. Тобто життя у місті відновилося. Інколи я зі своїх вікон спостерігав за червоними точками у небі, які свідчать про те, що десь продовжується війна, але в моєму місті спокійно.

Я люблю своє мирне місто. Бажаю, щоб мир був в усьому світі, я ціную тишу і спокій, який залишається по сей час. Я усім серцем бажаю, щоб наступив мир і спокій у країні.