Нагорянська Катерина, 15 років,
Красноріченський ліцей
Есе "День, коли для мене почалася війна"
Весна… Скільки приємних спогадів від цієї прекрасної пори року! Але квітень дві тисячі чотирнадцятого року був зовсім іншим…
Про війну я знала тільки з книг, фільмів та розповідей дідуся. Війна – це страшно, це важке випробування для дітей і дорослих.
Весняний ранок почався з того, що вся моя родина слухали новини по телебаченню. На всіх каналах говорили про події в Україні. Пам’ятаю, як мама плакала, а бабуся молилася.
У цей день мені було дуже страшно, особливо, коли через наше селище проходила військова техніка. Все навколо гуркотіло, чувся свист, навіть літаки пролітали дуже низько над землею. Це був жах.
Ми з подругою заховалися в кущах смородини, які росли біля нашої хати, і вдивлялися в обличчя солдат. Для нас вони були героями. Хлопці ще довго обговорювали техніку, яку вперше бачили.
А ввечері було чути постріли. Усі в нашому селищі тільки й говорили про ті страшні події. Мабуть, ми тоді ще не зовсім розуміли, що відбувається, та сльози наших мам та бабусь говорили за нас всіх: прийшла велика біда.
А життя лише одне в людини, іншого не буде вже більше ніколи. До цього моменту я думала, що ніхто не зможе в нас забрати мир. Але це виявилося не так. У нашому селищі можна щодня побачити людей у військовій формі. Коли зустрічаю їх, то розумію, що в моїй країні йде війна. Це страшно…
Я впевнена, що неодмінно це страхіття закінчиться. Думаю, для цього треба нам всім бути патріотами, любити Україну, як свою неньку.
Моя країна не любить війну, вона заслуговує на мир. І я щиро вірю, що в нас обов’язково буде мирне, світле, щасливе життя!
