Царевська Анна, 11-б клас, Кельменецький ліцей-опорний заклад

Вчитель, що надихнув на написання — Білобрицька Ірина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

На високих схилах річки Сіверський Донець розкинулось мальовниче місто… Моє ! Рідний Лисичанськ! Місто шахтарів, скловарів, хіміків.

Згори відкривається неймовірний краєвид степів донецьких, виколисаних у піснях. З іншого боку проглядається тло заповідних Кремінських лісів, які, немов килими, тішать око. Таким первозданним залишається у моїй пам’яті Лисичанськ.

І це було до…

Тисяча днів війни - це не просто цифра, не кругла дата… Це тисяча днів, проведених із постійним оновленням стрічки новин, із щоденним страхом за власне життя та за долю близьких. Тисячі болючих спогадів, втрат і випробувань. Два з половиною роки безперервних молитов, очікувань повернення з окопів та полону батьків, братів, сестер, друзів. Мрії про життя, в якому не боїшся будувати плани, коли замість ракет і шахедів над головою пролітає не стратегічна авіація, а цивільна.

За цей час кожен пройшов свій шлях, який назавжди змінив нашу сутність. Моя історія розпочалася в перший день повномасштабного вторгнення.

На годиннику було 5:57, я спала, коли спантеличена і водночас налякана мама забігла до кімнати та почала будити мене зі словами: "Анночко, прокидайся, розпочалося. Ми їдемо негайно". 

Перше, на що впав погляд, - переповнена валіза. Речей у ній було так багато, ніби я намагалася вмістити туди всі роки, проведені в цьому будинку. Моя родина почала готуватися до від'їзду ще 15 лютого, після того, як ми почули новини про збільшення кількості ворожої техніки та військових біля кордону. Проте, ми не були готові морально до того, що більше ніколи не повернемося в рідний Лисичанськ, але розуміли, що так буде безпечніше. Цей ранок здавався мені вічністю. Ще перебуваючи вдома, я чула вибухи, від яких здригався будинок, здавалося, що кожна цеглинка вже відчувала страхіття війни.

Ми покинули нашу домівку та їхали містом. Проїжджаючи вулицями Лисичанська, я згадала всі щасливі моменти. На очах з'явилися сльози, але в серці була щира надія на швидке повернення. 

Тоді мені навіть не спадало на думку, що востаннє бачу своє улюблене містечко, такі звичні для очей терикони та безкраї степи.

Так і розпочався шлях у невідомість. За ці три дні в дорозі я побачила багато знищених машин, безпорадних людей та розкиданих вздовж дороги валіз.

І ось ми в Чернівецькій області.

Жах і неспокій не покидають нашу сім’ю, адже через місяць тато та дядько вступають до лав ЗСУ, а частина нашої великої родини вирішує переїжджати за кордон.

Мені було важко, життя розділилося на "до" та "після". Адже в новому місці, де не було жодної знайомої людини, я почувалася самотньо, тому що всі мої друзі розкидані по світу. Адаптація проходила легше лише із думками про те, що це все тимчасово, що ми обов'язково повернемось. Вже навіть не пам'ятаю, в який саме момент зникла надія на повернення, але з кожним днем я потроху звикала до нових реалій. Перші три місяці життя не мали сенсу, а дні проходили однаково. Згодом почало ставати легше. У мене з'явилися нові друзі в Кельменецькому ліцеї, і життя заграло барвами.

Минуло тисяча днів з тих пір, як я не бачила багатьох своїх близьких, не прогулювалася рідним містом. Тата бачу лише раз на пів року. Тисяча днів, як я не була вдома, але життя не стоїть не місці. Ці страшні події змінили мене та моє життя. Я стала сильнішою та стійкішою до життєвих випробовувань. Війна забрала багато, натомість навчила цінувати такі, здавалось би, прості речі, як родину та мирне небо.

Від однієї думки, про те, що я можу вже ніколи не повернутися у рідне місто, стає боляче. Пам’ятаю кожен куточок улюблених парків, кожне дерево в саду біля мого будинку. Улюблену кішку, яка втекла з переляку від вибухів…

Все, що було до 24 лютого 2022 року, перетворилося на руїну, але є спогади, які я зберігатиму в серці до кінця життя.