Ріпа Софія, 10 клас, Конотопський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання — Головко Юлія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже три роки тому розпочалось повномасштабне вторгнення. За цей час я бачила та читала про різні злочини, які були вчинені проти цивільного населення. Можливо, для інших мій досвід не є надто травмуючим чи складним, але для мене він саме такий.

Дуже добре пам’ятаю перші дні війни, коли лякалась будь-якого звуку. Увесь час, поки моя Сумська область і рідне місто Конотоп були в окупації, я провела в селі, яке знаходиться дуже далеко і до нього складно дістатись. Насправді, те, що я була не в епіцентрі подій, не означало, що я не хвилювалась за свою родину та місто. А навпаки… Кожен вечір, лягаючи спати, я боялась, що завтра не прокинусь. Також я думала:

«Сьогодні все було гаразд, але чи буде так завтра? Чи переживу я завтра?» Такі думки і зараз частенько приходять, але я вже призвичаїлась.

Сьогодення дійсно лякає, але також лякає те, що ми звикли до вибухів, тривог та думок про можливість повторного наступу.

Коли моя область була деокупована і я змогла повернутись до звичайного життя, відчула себе неправильно.

Провина вцілілого – те, що відчували майже всі, але в підлітковому віці воно відчувається складніше.

«Чому я вижила? Чому вони мусили померти? Людина народжується для життя – це закон!» - ці думки насправді і зараз частенько в моїй голові. До постійних думок про життя та смерть, додались ще й думки про навчання, іспити та доросле життя.

За 1000 днів війни я багато, що зрозуміла та переосмислила. Також я вчусь жити сьогоднішнім днем, адже дійсно ніколи не зрозуміло, коли ти помреш. Тому я просто хочу жити так, як бажаю, і змінити своє життя в кращий для себе бік.