Височин Дмитро, 11-а клас, ліцей "Перспектива"

Вчитель, що надихнув на написання — Сулим Лілія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Це лякає своєю тривалістю й болем. Коли розпочалася війна, мені було 13 і я ще мав надію на світле майбутнє, сповнене музики та сценічних виступів. Музика була для мене цілим світом, у якому я знаходив спокій, натхнення та радість. Вона відкривала для мене майбутнє, сповнене гармонії й краси. Я навчався в музичній школі, грав на скрипці, мріяв про велику сцену, де моя душа могла б висловлюватися через звуки, що лунали з-під смичка. Але війна змінила все.

Вона увірвалася в моє життя, зруйнувавши звичний порядок і забравши спокій. Замість звуків скрипки, я чув звуки вибухів та сигнали тривоги. Умить зникло відчуття безпеки, а 

всі мої мрії раптово почали здаватися далекими та недосяжними. Я усвідомив, що дитинство закінчилося,

хоч я й не був до цього готовий. Довелося переосмислити життя, навчитися пристосовуватися до нової реальності.

Війна застала мене не готовим, але не залишила байдужим. Я пам’ятаю ті перші тижні, коли ми з родиною спускалися в бомбосховище, а я, незважаючи на страх і невизначеність, продовжував грати.

Я грав у підвалах, проводив академічні концерти в укриттях і складав заліки, ховаючись від вибухів.

Моє дитинство раптово обірвалося – я зрозумів, що життя ніколи не буде таким, як раніше.

Здавалося, що моїй скрипці тепер немає місця у світі, де гинуть люди і де кожен день – це боротьба за виживання. Я ухвалив рішення: узяв своє свідоцтво про народження й пішов у військкомат. Я хотів піти на фронт, щоб допомагати захищати свою країну.

Коли мені відмовили у військкоматі, сказавши, що я ще дитина, це було болісно.

В один момент я відчув, що став дорослим, бо те, що я бачив, не залишало місця для дитячих мрій. Я бачив смерть, бачив убитих, чув про загибель знайомого, що згорів у танку. Але, напевно, найбільш болісним було те, що

мій педагог – людина, яка навчала мене музики – отримав поранення й утратив слух. Уявіть, що це значить для музиканта, для людини, чия душа говорить через звуки, – назавжди втратити можливість чути музику…

Зважаючи на все це, я не міг стояти осторонь. Я вирішив стати корисним і почав волонтерити. Ці маленькі кроки були моїм способом боротьби, моїм внеском у спільну перемогу.

Музика не зникла з мого життя, хоча тепер вона стала іншою. Вона більше не тільки мій особистий світ, а й голос, через який я можу говорити про наш біль, нашу боротьбу. Моя музика тепер говорить про втрати, про мужність і про надію на майбутнє, яке ми здобуваємо щодня, щогодини.

Я пройшов майже 1000 днів війни, але ці дні не були даремними. Минає третій рік пекла на землі. Мені 16, і війна триває. За ці 1000 днів я побачив більше болю й жаху, ніж інколи бачать дорослі за все життя. Війна зробила мене дорослішим, змусила переосмислити дії й пріоритети. Я дізнався, що таке справжня вартість людського життя, зрозумів цінність кожного моменту, проведеного з близькими. Я вже ніколи не буду тим хлопчиком, що мріяв про велику сцену без думок про війну, але моя музика продовжує існувати, продовжує бути моїм голосом у цьому світі, що потребує миру.

Зараз я закінчую школу, і мій шлях стає все чіткішим. Я розумію, що захист країни – це не лише зброя в руках. Це також знання, освіта, моральні принципи.

Мій шлях лише починається, і він не буде легким. Війна навчила мене головного – ніколи не здаватися. Попереду ще багато викликів, але я вірю, що разом ми здобудемо перемогу.

Ми не можемо втратити надії. Ми можемо втратити багато іншого, але поки є надія, є шанс на відродження. І я знаю, що одного разу наша земля знову буде мирною. І, можливо, я повернуся на сцену, але буду грати не про біль, а про щастя і мир.