Опанасюк Марія, 14 років, учениця 9-Б класу гімн. №3, м. Ніжин
Вчитель, що надихнув на написання єсе: Шевченко Світлана Петрівна
Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"
Це був звичайний вечір… Я як завжди повернулася додому пізно ввечері після тяжкого навчального дня і звично повечеряла зі своєю родиною. Перед тим, як лягла спати, обережно поклала на стіл зошит із невиконаним завданням, що планувала зробити завтра вранці. Проте завтра для багатьох українців вже не було…
Холодний ранок прийшов разом із неймовірним страхом та болем за свою Батьківщину. Нами було прийнято рішення вирушити у більш безпечне місце.
Ми зібрали речі лише на один день, адже усі навколо стверджували: «Та яка там війна? Скоро все завершиться!»
Десна була все ж такою гарною, як завжди. Тільки-от, раніше я ніколи не бувала там узимку. Краще цього й не відбулося б…
Наступний день зробив усіх нас сильнішими. Більше я не боюся нічого. Усі мої страхи зникли саме тоді, коли лунали вибухи.
Саме тоді, коли батьки заховали нас із братом та сестрою під старим металевим ліжком аби хоч трохи захистити. Саме тоді, коли хтось голосно закричав: Падайте на підлогу та робіть усе, щоб не отримати контузію!!!
Саме тоді. Так. Точно тоді.
Все, що я чула дорогою назад – це молитви. Мабуть, у людини немає іншого виходу, ніж цей, коли з іншої сторони тонкого скла авто лежать збиті ракети та їдуть танки. В місті нас зустріла бабуся. Мені важко пригадати, як ми всі виглядали, але по її реакції можна було зрозуміти, що не дуже добре. З нею та дідусем ми жили більше місяця.
За цей час підвал став вже не таким лякаючим та страшним, як раніше.
Навпаки, його стіни спонукали мене замислитись про те, про що раніше ніколи не думала.
Мабуть, найважчим у всій цій ще незавершеній історії було прощання з рідними. Я не могла зрозуміти, як ти на невизначений термін можеш відпустити людину, з якою провів усе життя. Останні хвилини на вокзалі були для мене надскладними. Я трималась, але як тільки потяг рушив не ладна була більше стримувати сліз. Він їхав у невідомість. Мені було важко не знати, де я проводитиму своє життя вже завтра.
Я була повністю порожня зсередини і лише мої очі були мокрі як ніколи.
А за вікном того потягу була весна. І ти дивишся, а діти сміються й люди йдуть на роботу. А всередині тебе відчуття, що ти так не сміявся ніколи. Що то все був сон. Інше життя. Через три місяці я довго готувалася і добре захистила наукову роботу. Весь цей процес дав мені на мить відчути себе у стінах рідної гімназії пізно ввечері, коли мене нічого крім тої роботи не турбувало. Згодом я вступила до хорошого коледжу та любо спостерігала як радіє моя родина. Зараз ми як і раніше не знаємо, де опинимось точно, але в одному впевнені всі:
