Тонких Дмитро, учень 11 класу Комишуваської гімназії "Джерело"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Павлечко Олена Панкратівна

«Війна. Моя історія»

Коли розпочалася повномасштабна війна росії проти українського народу, я не зразу усвідомив  всі жахіття наслідків цієї терористичної агресії.

Але коли в березні 2022 року розпочали обстрілювати моє рідне селище Комишуваху Запорізького району Запорізької області, яке знаходиться неподалік міста Оріхова, я зрозумів, що це дуже смертельно небезпечно для цивільних жителів. Ми  всі родиною, батько, мама і  я, переїхали жити  в більш безпечніше місце, до своєї бабусі, яка проживає в селі Лисогірка Запорізького району Запорізької області.

Російські війська завдають часто ракетні удари та артилерійські обстріли моєму рідному селищу.

Так, внаслідок ракетного удару 20 жовтня 2022 року була зруйнована спеціалізована школа та цивільна інфраструктура.

16 квітня 2023 року вночі  на Великоднє свято була зруйнована місцева церква, в якій на щастя, не проводилась на той час святкова служба. Руйнувань зазнали і всі будівлі поруч з церквою.

7 травня 2023 року руйнування зазнали безліч житлових  будинків, двоє людей зазнали тяжких поранень.

2 липня 2023 року росіяни вночі трьома ракетами С-300 повністю розвалили мою рідну гімназію «Джерело». Знищили навчальний заклад , в якому навчається біля 700 учнів.

6 серпня 2023 року внаслідок обстрілів було зруйноване місцеве комунальне підприємство та житлові будинки.

18 серпня 2023 року авіаційними бомбами окупанти вночі вдарили знову по Комишувасі. Зруйнували місцевий навчальний заклад ( школу для початкових класів) і розташовані поруч житлові будинки.

Красиве моє селище, як і інших багато сіл та міст України, окупанти перетворюють в руїни та згарища. Серце обливається кров`ю і ненавистю до російських військ та його керівництва.

Живу зараз із своєю сім`єю  у бабусі  в селі Лисогірка Запорізького району Запорізької області, неподалік 25 км від міста Запоріжжя. На жаль, від обстрілів ракет та артилерійських снарядів ми втекли недалеко. Тут також неспокійно,  майже щодня чутно вибухи, артилерійські обстріли,  прильоти. Навколишні села Біленьке, Канівське, Розумівка вже зазнали також руйнувань соціальної та житлової інфраструктури, загинули люди.

Життя наше дуже змінилось під час війни. Ми стали більш серйозніше ставитись до всього що нас оточує. Постійно слухаємо «Єдині новини» по телебаченню та радіо;  з хвилюванням реагуємо на сигнали повітряної тривоги, з жахом реагуємо на  звуки обстрілів, вибухів, прильотів. Зі смутком і печаллю дивимось новини про руйнування навчальних і медичних  закладів, житлових будинків, іншої соціальної інфраструктури. Особливо нестерпно боляче дивитись і слухати повідомлення про загибель  захисників і захисниць України, про загибель цивільний мирних жителів, про загибель дітей… В нас. все сильніше і сильніше, проявляється  з кожним днем  гнів і ненависть  до російських окупантів…

Моя мама працює медичною сестрою в 5-й міській лікарні міста Запоріжжя, а батько працює водієм в Запорізькому обласному Червоному Хресті швидкого реагування. Батьки надають медичну допомогу військовим і цивільним , які отримали поранення під час війни.  Бабуся, в якої ми проживаємо  на даний час, і яка надихнула мене до написання твору есе «Моя Україна», працює соціальним педагогом в Лисогірській гімназії «Мрія» Біленьківської  громади Запорізької області.  У вільний час, я допомагаю своїй бабусі разом з її вихованцями  оформляти вітальні листівки та обереги для військових ЗСУ.

З нами проживає і дідусь(  рідний брат бабусі), який переніс інсульт 24 лютого 2022 року, коли почув звістку про повномасштабне вторгнення російських військ  на територію України.

Я  навчаюсь   онлайн  в своїй рідній Комишуваській гімназії «Джерело» в 11 класі. Вчитись дистанційно важкувато: постійні повітряні тривоги, перебої інтернету… Дуже сумую за своїми ровесниками, однокласниками. Не вистачає живого спілкування зі своїми рідними вчителями, адже навчаюсь останній рік у своєму випускному класі. Часто згадую ті тихі мирні часи нашого життя, наші шумні святкові заходи в школі, веселі перерви, спортивні змагання, екскурсії та туристичні походи. З хвилюванням чекаю закінчення школи.   Надіюсь  в майбутньому  оволодіти професією програміста. 

 Як і всі українці, мрію про Перемогу над рашистами, про мирне спокійне життя. Сподіваюсь, що всі мої мрії і бажання здійсняться і весь український народ буде жити в спокої, злагоді  і  мирі.  А ми, молоде покоління, прикладемо всі сили і зусилля для відбудови і процвітання нашої рідної держави.