Сокол Максим, 9 клас, Комунальний заклад "Жовтоярська гімназія"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Філенко Тетяна Павлівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя історія не така страшна, як у деяких, але, як і в інших, вона сповнена переживань, тривог і неспокою. Війна застала мене не вдома: коли все почалося, я був разом зі своїм однокласником у санаторії в Затоці. Це був час радості та безтурботності, коли думки про майбутнє здавалися нетакими й важливими. Але 24-го лютого моє життя, як і життя кожного українця, перевернулося з ніг на голову.

Я ніколи особливо не цікавився політикою і новини дивився рідко, тому події того дня шокували мене.

Прокинувся я останнім у своїй кімнаті, десь о шостій ранку. Було щось дивне у тій тиші, в якій зазвичай чулися крики та радість моїх друзів. Але цього разу все було інакше: хтось вже нервово збирав речі, хтось розгублено стояв посеред кімнати. Я спитав одного з хлопців, найстаршого серед нас, що відбувається. Він тремтячим голосом сказав, що почалась війна. Я не повірив, подумав, що це якийсь жарт, але коли розблокував телефон і побачив стрічку новин з заголовками на кшталт «Путін оголосив війну Україні», «Масштабні вибухи по всій країні», – усе встало на свої місця. Страх і холодний піт враз скували моє тіло. Після цього ми всі почали трохи заспокоюватись. Головний лікар  зібрав нас і сказав, що поки що ми в безпеці, що тут спокійно. І хоча нас заспокоювали, було видно: дорослі самі налякані й розгублені, хоч і старалися зберігати спокій для нас.

Згодом мені зателефонувала мама і повідомила, що за мною й однокласником вирушив дідусь. Це трохи заспокоїло мене: хоча й доводилось зібратись швидко, я знав, що їду додому.

Перші місяці війни ми жили у бабусі, бо наш підвал не був пристосований для укриття. Це був час страху і напруження. Щоразу, коли звучала сирена повітряної тривоги, ми ховались під ліжком чи біля стіни, а інколи просто сиділи, тремтячи від страху. Особливо лякали ночі: сирена в темряві звучала моторошно, тривожно. Мама виходила надвір слухати, чи десь неподалік чутно вибухи, аби розуміти, наскільки все серйозно.

У таких хвилинах навіть дихати було страшно, бо здавалось, що будь-який звук чи рух може накликати небезпеку.

Минув час, і ми вирішили повернутися додому. Спочатку здавалося, що все стало тихіше, тільки зрідка лунали постріли ППО, та й до них ми трохи звикли. Але одного разу, 30 жовтня, ми з другом сиділи у парку, коли знову почалася тривога. Ми читали новини й дізналися, що ракета прямує в наше найближче місто. Це був момент істинного жаху: над нашими головами вона пролетіла зі зловісним свистом, а вже за хвилину-другу ми почули звуки вибухів і роботу ППО. Це був перший раз, коли стало по-справжньому страшно. Ми побігли до укриття, де чекали відбою.

Здавалося, ніби час зупинився, а серце билося так голосно, що це був єдиний звук, який я чув.

Війна змінила мене. Я почав писати вірші, виливаючи у рядки свої страхи, смуток, надії. Вірші стали моїм прихистком, способом висловити те, що не завжди міг сказати вголос. В деяких творах я ділився своїм болем, в інших шукав утіхи, змальовував те, про що мріяв.

Сьогодні я дивлюся на своє життя й думаю: як це, коли дитинство відбирає війна? Як прийняти той факт, що замість ігор ми ховаємося від обстрілів, що замість безтурботного сміху ми чуємо звуки сирен?

Але найбільше я хочу, щоб ця війна закінчилася. Хочу, щоб ми повернулись до нормального життя, до простих і звичних речей, де немає місця страху і болю. Ця війна жахлива, кривава й безглузда. Вона зруйнувала мрії та забрала життя багатьох. Я сумую за своїм дитинством, що проходить у цей важкий час. Але вірю – настане день, коли ми знову будемо вільними й зможемо жити в мирі.