Колоніарі Олена, вчитель, Школа І-ІІІ ступенів № 284 м.Києва

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якщо описувати свій шлях довжиною в 1000 днів з початку війни, на думку спадають особливо вражаючі моменти за цей період.

22 лютого, 4 ранку…Прокидаюся від вибухів за вікном. У голові думка: «Салют? Що святкуємо?» Нерозуміння, що відбувається. Треба збиратися на роботу. Повідомлення у вчительському чаті від директора школи: «Сьогодні на роботу не виходимо, почалася війна». Якийсь незрозумілий тривожний внутрішній стан. Як це може бути? Про війну читала лише в книжках, дивилася фільми по телебаченню, а тут зараз в моїй країні війна…Чому? Телефоную рідним, знайомим, обмінюємося страшною новиною. Розгубленість…А що далі робити? У підвалі будинку мешканці облаштовують укриття.

Перші зруйновані будинки, перші жертви жорсткого повномасштабного нападу на Україну. Постійний марафон новин, де підбадьорливо звучать слова Президента України…

Дзвінок вагітної дочки: «Мамо, в Києві залишатися небезпечно, треба виїжджати за кордон». Через тиждень після початку війни пакую найнеобхідніше у валізу, вирушаю в дорогу. Довгі черги на блокпостах. Автовокзал. Їдемо на Західну Україну. Звідти перехід через кордон у Сіреті. Сніг, мряка, холодно. Через огорожу румуни кидають ковдри, роздають сім-карти, везуть до центру біженців з України. Спимо на підлозі, щільно притиснувшись один до одного…Велика кількість людей: хтось розгублений, хтось чітко знає, що далі робити. Через 2 дні нарешті відправляюсь до Мюнхена, адже там проживає моя подруга, колишня однокласниця, яка згоджується прихистити мене на деякий час. В салоні автобуса багато домашніх улюбленців, яких забрали із собою в дорогу господарі.

Нарешті приїхали! Хочеться лише в теплу ванну і нормально поспати…Подруга не розуміє і не вірить, що у нас повномасштабна війна, виправдовує Росію разом із своїм чоловіком, намагається навести свої контаргументи.

Жити в таких умовах важко, адже про Бучу та Ірпінь моя подруга говорить, як про влаштований спектакль, вдалу постановку наклепу на Росію. Тому через деякий час з”їжджаю від колишньої однокласниці до німецької родини, де не треба всім пояснювати, що сталося, де німці краще розуміють мене, ніж колишні українці, ті, хто жив в Україні і не вболіває за її долю. Спілкуємося через перекладача в телефоні. Але хочеться додому. І через 2,5 місяці повертаюся до рідної домівки, де все рідне, знайоме, своє, забравши разом із собою маму, яка тимчасово перебувала у Польщі і теж сумувала за Батьківщиною.

А війна продовжується. Нові руйнування, нові жертви. Бомбосховище в школі з непримітного похмурого приміщення перетворюється в затишне укриття з розмальованими стінами майбутнього відновленого міста, новими лавочками, освітленням, сучасною вентиляцією.

8 липня 2024 року їду провідати маму. Оголошення тривоги- і влучання в медичний центр «Ісіда» на Лівобережній зовсім поруч із домом, де проживає моя матуся. Гучні вибухи…Сидимо разом у коридорі. Згодом дізнаємося про вбитих у медичному центрі «Ісіда», куди звертаються за допомогою вагітні жінки,  через потрапляння уламків від збитої ракети. У цей же день- - влучання в Охматдит, де під крапельницями знаходяться онкохворі діти…Нечувана жорстокість і цинізм нападників вражають.

Нещодавно прийшло повідомлення із Чернігова, що під Покровськом, де ведуться активні бойові дії, загинув наш родич, якому було лише 25 років… В нашій шкільній родині теж є втрати: загинув зять нашої колеги під Бахмутом. І так по всій Україні. Немає родини, яку б не зачепила ця війна. Але ми тримаємося.

Збираємося із силами, йдемо на роботу, продовжуючи навчати дітей, збираєм передачі на «передову», малюнки від дітей і віримо, що всі ці жахіття скоро скінчаться.  А поки…

А поки ми йдемо до перемоги,

Воюють села, вулиці, міста…

Хай навіть із далекої дороги

Діждеться мати рідного листа.

Нехай вернуться воїни додому,

Згадають тих, хто не прийшов з війни..

Я вірю: все це станеться потому,

А зараз йде війна проти пітьми.