Майковський Віталій, 2 курс, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Сумський центр професійно-технічної освіти" 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Курило Наталія Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я - Віталій, хочу розказати про свою тисячу днів… Коли я прочитав тему есе, то на думку спали слова Кобзаря – українського пророка Тараса ШЕВЧЕНКА: «У всякого своя доля і свій шлях широкий…» Дійсно, кожен проживає свої, відведені Всевишнім роки. З першого дня повномасштабного вторгнення росії ( не можу написати назву цієї країни за правилами орфографії) моє життя змінилося назавжди. Ця війна принесла багато горя, втрат і викликів, але вона також відкрила нові можливості для співчуття, сили та віри: хтось залишився в місті, хтось був змушений поїхати – кожен торував свій шлях.
У перші дні війни моя сім'я вирушила до Львова. Це було непросте рішення, але важливе для безпеки. На той момент ми не знали, як довго залишилося жити, куди нас приведе дорога і що буде далі.
Але це був перший крок, який дав можливість трохи перевести подих і відчути себе в безпеці. Приїхавши до Львова, ми зрозуміли, що не можемо просто сидіти осторонь і чекати, коли все завершиться. Уже тоді я знав, що наша країна потребує кожного - не лише на передовій, але й у тилу. Почалася активна допомога разом із нашою церквою "Ковчег". Для нас це було більше, ніж просто прихисток для душі - це був осередок допомоги, де ми могли бути корисними. Через нашу церкву пройшли великі потоки гуманітарної допомоги, і я з гордістю долучився до цієї роботи. Спочатку ми організовували збір продуктів, теплих речей, ліків та інших найважливіших ресурсів для тих, хто цього потребував.
Пам'ятаю, як ми разом плели маскувальні сітки для військових - кожен шматочок тканини, уплетений у сітку, символізував наші надії та молитви за тих, хто на передовій; я постійно наспівував «Боже, Україну збережи, Господи помилуй нас..».
Кожен з нас робив те, що міг: хтось донатив, хтось купував одяг для військових, а хтось молився, бо не міг фізично працювати - ми не зупинялися. Сотні людей приходили до нашої церкви: шукати допомоги або її надати.Робота не припинялася ні намить. Ми знали, що кожен наш крок - це маленький внесок у велику справу. І знову рідні Суми – незламні… Позаду – величезний шлях. І хоча війна все ще триває, я вірю, що її кінець буде переможним для нашої країни. Я твердо переконаний, що ця перемога буде дарована Богом. У найважливіші моменти ми молилися і просили про Його милість, і я вірю, що Він нас не залишить. Перемога прийде не лише завдяки нашим зусиллям, але й завдяки волі. Цей шлях був сповнений болю і випробувань , але також він відкрив мені багато нового про себе, про своїх близьких і про людей навколо.
Ми навчилися бути сильнішими, стали більш згуртованими і знайшли нові способи підтримки один одного.
Церква "Ковчег" стала не лише духовним осередком, а й символом нашої спільної боротьби та надії. Мій шлях ще не завершився, і я продовжую робити свій внесок. Разом із нашою громадою ми продовжуємо плести сітки, збирати теплі речі - підтримувати військових і тих, хто постраждав від війни, адже прикордоння Сумщини знищене ворогом, ми маємо багато біженців. Робимо це не заради слави чи визнання, а тому, що віримо в нашу країну, у наших людей і в Бога.
Кожен із нас має свою роль у цій війні. Хтось бореться зі зброєю в руках, а хтось - добрим серцем і відкритими долонями.
І я вірю, що саме завдяки нашим спільним зусиллям та Божій милості, ми здобудемо перемогу, про яку так довго мріємо. Ця війна змінила нас, але вона також навчила нас бути сильними та єдиними. І я вірю, що після тисячі і одного дня прийде новий світанок - світанок перемоги та миру!