Прокопенко Назар, 10 клас, Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №264 з поглибленим вивченням англійської мови Деснянського району міста Києва
Вчитель, що надихнув на написання есе - Кравчук Олена Юріївна
«1000 днів війни. Мій шлях»
24 лютого 2022 року моє життя змінилось... Після початку бомбардування Києва батьки вирішили, що безпечніше буде на правому березі. Ми швидко зібрались і поїхали, але дороги були заблоковані нескінченним потоком машин... Спочатку планували їхати на дачу, але несподіваний дзвінок від бабусі змінив наші дії. Вона пропонувала їхати до неї в село Шибене, що неподалік від Бородянки, через Гостомель.
Дорога була дуже довгою... З п`ятої ранку до опівночі ми добиралися до місця зустрічі. Повз затори, важку військову техніку, гул гелікоптерів та звуки вибухів.
Будинок був не такий великий, тож доводилося спати на одному ліжку вчотирьох. Подальші дні ми слідкували за новинами і перелаштовували погреб на сховище. Через певний час почалася окупація... Спершу село просто перетинали військові колони, та якогось дня зникли світло та зв'язок - і ми опинилися у повній ізоляції.
Усе надалі перетворилося на один величезний "день бабака", коли застряг у тих самих подіях і змін немає.
Основною нашою задачею було просто вижити: наносити води, знайти якусь їжу і не потрапити під вогонь… Я ніколи не забуду звуки працюючого «Граду» та гелікоптерів, що струшували хату.
У колі сім'ї казали, що в мене "рожеві окуляри", бо я не відчував проблеми, як мої родичі, їхню втому та паніку щодо майбутнього і чого нам чекати далі. Усі були на нервах.
У дні, коли мені було особливо сумно, я грався з рудим котиком, який прибився до нашого двору в пошуках їжі та людської ласки. Це була моя єдина втіха, що допомагала мені витримувати емоційну напругу.
Довкола люди просто виживали, як могли...
Хтось ділився з сусідами останнім, а хтось наживався, продаючи продукти з розграбованих магазинів за цінами, що перевищували звичні в десятки разів. Справжнім порятунком стала молочна ферма, де роздавали молоко і можна було підзарядити телефони та повербанки від генератора.
Селу «пощастило»: тут розмістився штаб генерала ворожої армії, тому масштабних звірств і безчинств жителі не зазнавали...
Пам'ятаю тільки, як шукали дошки, щоб зробити труну для 10-річної дівчинки, яку вбило уламком. Щоб її поховати на сільському кладовищі, активісти мали просити дозволу. А ще якось чоловікам довелося стояти голими на колінах понад чотири години на морозі.
Тих, хто намагався втекти з села полями, розстрілювали.
Одного дня група кадирівців почала вламуватись у будинки... Ми швидко сховали цінні речі і спустилися в погреб. За кілька хвилин почули, як ламають ворота. Я думав, що це кінець і, не стримуючи сліз, обійняв рідних. А коли були зламані і двері в погреб, дідусь вийшов до них, закриваючи собою прохід... Їм потрібна була наша автівка.
Дідусеві якось вдалося їх запевнити, що ключі від машини забрали інші родичі, що встигли евакуюватися. Після цього бандити просто пограбували автомобіль і пішли. А ми якимось дивом залишились живими...
У сільських школі та садочку влаштували казарми. Під час свого відступу росіяни розграбували абсолютно все, вивозили навіть подушки та кухонний посуд.
Ми виїхали одразу, як тільки в село зайшли наші військові...
Їхати можна було тільки через Радомишль повз наші блокпости. По дорозі з села, побачили жах… Зруйновані вщент будинки, купа спаленої техніки на дорозі, нерозірвані снаряди, що стирчали з землі, повалені стовпи, розбомблені багатоквартирні будинки в Бородянці, людей, що самотужки без техніки розгрібали завали, шукаючи рідних та друзів… Нам довелося зупинитися у родичів в Брусилові, оскільки траса на Київ ще довго залишалася закритою. Таким чином, наш шлях додому розтягнувся ще майже на місяць...
А ще наша дача під Макаровом виявилася повністю зруйнованою. Стало зрозумілим, що якби ми тоді, в лютому, туди таки доїхали, то б загинули...
Голод, холод та загроза смерті назавжди змінили ставлення до життя та до того, що насправді є важливим та цінним. Можна відбудувати села та міста, проте ніхто ніколи не поверне батькам вбитих дітей, а дітям − батьків та рідних...