Калюжна Дарʼя, 11 клас, Черкаська загальноосвітня школа №26 І-ІІІ ступенів імені І. Ф. Момота Черкаської Міської ради Черкаської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стрижак Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року - день, який повністю перевернув моє життя. До цього дня в мене було щасливе дитинство, велика родина та друзі,  плани на майбутнє, проте саме того дня я втратила дитинство, мої близькі роз’їхалися, а мрії зруйнувалися, адже у моє життя прийшла війна…

Моє рідне місто, Нова Каховка - затишний куточок Херсонщини. Воно наповнене лише теплими почуттями любові та щасливого життя.

Нова Каховка має безліч чудових місць для прогулянок, де можна відпочити душею, але зараз усі ці моменти  - це лише спогади, які я нізащо не зможу забути, бо це частина мого життя, яку вже ніколи не повернути.

Цю щасливу мить обірвала війна. 

Того жахливого ранку я прокинулась від вибухів за вікном. Я назавжди запам’ятала цей момент, як, почувши перший вибух, подумала, що це просто шум на вулиці, але коли прильоти почалися один за одним, моя сім’я в паніці підскочила, і в моє серце, наче стріли, впʼялися татові слова: “Вставайте, війна почалась”.

24 лютого жодної хвилини я не розуміла, що відбувається. Я, ніби робот, робила те, що мені скажуть батьки, бо була просто розбита зсередини.

Ми в паніці збирали речі, їздили по всьому місту в пошуках бензину, продуктів та ліків, стояли у кілометрових чергах до того моменту, поки не дізналися, що по Каховській ГЕС вже їдуть колони російської техніки. 

Уже було зрозуміло, що зовсім скоро місто накриє окупація. Відчай, страх, безвихідь переповнювали душу. Єдине бажання - врятуватися будь-якою ціною.

О тринадцятій годині ми опинилися під контролем російських військових. Нова Каховка тепер не спокійне місто, до якого звикли місцеві, а місто, охоплене розпачем. Люди перестали посміхатися і готувалися до найжахливіших часів.

Моя родина знаходилася в місті два місяці, тому, на жаль, я відчула, що таке життя в окупації. Ці дні  залишили у моїй пам’яті лише страх та сльози. 

Постійні вибухи не давали відпочити, ми спали в одязі і при обстрілах мчали до підвалу. По вулицях грізно ходили окупанти зі зброєю, які давали зрозуміти, що прийшли сюди не з добром, вони пересувалися містом на техніці, заїжджали у двори та час від часу стріляли з автоматів.

Дуже страшно було тоді, коли між будинками почали ставити “Гради”, і з кожним пуском все навкруги дрижало. Вони всіма способами прагнули залякати людей.

Звісно, окупація - це постійний страх… Страшно виходити в місто, страшно навіть сказати зайве слово. Відчуття небезпеки було постійно. Рашистські загарбники робили все, щоб ніхто не міг проявити свою позицію та піти проти влади. Облаштовувалися підвали для утримання тих, хто просто хотів волі. Над ними знущались, катували та навіть вбивали. Потрапити туди означало лише одне - страждання.

Незважаючи на загрози, Нова Каховка вийшла на мітинг проти російської окупаційної влади. У людей, які просто хотіли свободи, почали стріляти.

З цього моменту ситуація в місті стала ще страшнішою. Коли обстановка стала ще гіршою через вибухи, моя родина прийняла рішення покидати місто.

Сталося те, чого я ніколи раніше не могла уявити, я покинула все, що мала у минулому житті. Теплий одяг помістився в одну валізу, але усі речі, спогади, рідні люди просто закарбувалися у памʼяті. Відчуття того, що ти покидаєш дім, не можна передати. 

Ця дорога була важка. Нескінченні блокпости, перевірки. І хоч одне не таке слово, ми розуміли, що нас просто могли розстріляти. Люди їхали колонами, черги на контроль тягнулися кілометрами. На межі окупованої території був найбільший блокпост із найдовшою перевіркою. Раптом ми почули гучні вистріли, неначе машини обстрілювали, і було відчуття, що наступний снаряд прилетить по нас.

Пізніше зрозуміли, що відбувалася перестрілка між українськими та російськими військовими.

На шляху нам траплялися розстріляні машини, спалена техніка та пошкоджені будинки. І лише коли ми побачили наш український прапор, то видихнули та розплакалися, увесь накопичений страх вийшов разом із сльозами. Далі ми їхали, відчуваючи себе у безпеці, до Черкас. Моє нове життя почалося у цьому місті.

Я продовжую навчатися, займатися танцями, які допомагають відволіктися від страшних спогадів. Тут я знайшла справжніх друзів. Зараз мене оточують люди, які готові підтримати та допомагають жити далі. 

Більше двох років ми будуємо нове життя, але ,звісно, з думками про все, що лишилося там, у рідному місті. Нова Каховка увесь цей час окупована. 1000 днів моє місто терпить російські знущання. Я вірю, що його звільнять, але з кожним днем надія повернутися додому згасає, бо його нещадно нищать і воно просто руйнується, не залишивши того теплого затишку, який панував у повітрі. 

Ці часи без війни - лише спогади…