Уперше ми відчули, що це війна, - 15 липня 2014 року. Потім із роботи зателефонували діти, сказали не виходити на роботу й залишатися вдома. Ось так усе починалося.

Була невизначеність, що робити далі. Чоловік працював, по можливості їздив на автобусі до столиці. Так склалися обставини, що довелося все залишити, і він втратив роботу. Він уже жив у Горлівці, але довелося вивозити сім’ю в Харківську область.

Моя мама проживала в Зайцевому, від мене було півгодини ходьби, а тато залишився в себе. Довелося залишитися й дивитися і там, і тут. Селище поділилося на дві частини, мама залишилася на тому боці, а ми тут. До неї доводилося їздити через КПВВ, хоча мама жила в трьох кілометрах від нас. Їздила в окружну, і іноді це займало пів дня. Добиралася і велосипедом, і пішки.

Потім тато помер, мама залишилася сама. У мами частина будинку згоріла під час першої пожежі, потім потрапила під обстріл, її поранило. Таким чином вона потрапила в Горлівку, у лікарню, а вже звідти я забрала її до себе додому. Через деякий час згорів будинок, і мама залишилася без житла, зараз живе зі мною.

Звичайно, це все позначилося на ній. Важко бачити, що вона поруч із будинком, де прожила все життя, дивиться і каже, що хоче додому.

Мрію насамперед про мир, щоб на нашій землі було мирно. Хоча, напевно, важко, щоб селище процвітало, як до війни. Важко й сумно дивитися, як стоять зруйновані будинки, усе заростає, тут залишилися переважно 65+, молоді немає. Наймолодшим тут 52 роки.

Осмисленим став кожен день

Дуже змінилося моє ставлення до життя. Я почала його цінувати. Хоча до цього думали про те, як підняти дітей, вивчити їх, поставити на ноги. Зараз кожен прожитий день став повноцінним, хочеться вставати зі світанком сонця й бачити захід.

У 2015 році ми почали отримувати різну допомогу від [Ріната] Ахметова, Червоного Хреста та інших організацій. Якби не вона, не знаю, як би ми вижили.