Я постійно живу тут. Ми знаходимося поруч із Горлівкою. Гарного мало, стабільності немає, щодня стреси й вибухи. Усе як почалося з першого дня війни, так і триває досі. Щодня щось вибухає, страждають будинки.

У мене будинок постраждав, я і під обстрілами була, чоловіка поранило осколком. У нас багато всього сталося. Я розповідаю, а мурашки шкірою... Зараз уже все нормально, це було у 2014 році. Будинок відремонтували, нам частково допомогли гуманітарні організації. Осколками побило дах, паркан, вікна.

Досі мурашки шкірою...

Коли все відбувалося, думали, де ховатися, куди бігти, як виживати. Інших розмов тоді не було. Спочатку боялися, запасалися продуктами, консервацією, хвилювалися, що не вистачить і не буде де купити, тому що ми під час війни не жили. Ми не знали, що це таке. Зараз думаєш, куди бігти, якщо почнеться щось страшне. Кожен вирішує, куди він приб’ється.

У нас досі часто страждає водоканал Сіверський Донець. Узимку по місяцю, а в цьому році навіть півтора була відсутня вода. Минулого літа ситуація була катастрофічною. І зараз іноді жахливі проблеми з водою. Добре, що ми у своєму будинку живемо. Були проблеми й зі світлом, але не такі гострі, як із водою.