Амалія Дегодій, 10-А клас, Миколаївський ліцей №60

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мартиченко Тетяна Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Привіт, мої незламні українці,

Маленькі зіроньки у всесвіті чужому.

Війна налила горя всім по вінця,

Зламала долі й вигнала із дому.

У когось вже цього дому немає, а у когось тільки він і залишився, з котиком на ґанку, який дивиться переляканими оченятами на двері і не розуміє чому їх ніхто йому не відчиняє. Немає кому.., бо господарі вже нікуди не поспішають. Клята війна, кляті «асвабадітєлі».

Нещодавно у соцмережах натрапила на відео, в якому впізнала до болю знайомий день, коли TEAM HUMANITY здійснювала евакуацію миколаївців до міста Кишинів. Можливо, якби не цей запис, я б не наважилася знову писати. Але мені так хочеться сказати «Дякую» всім тим, хто супроводжував біженців у тій страшній «дорозі життя», ніби розуміючи, що у неї є тільки початок і зовсім не видно кінця.

Боляче згадувати заплакані очі діток, матусь і рідних, які дивилися вслід нашій колоні, а в душі кожного була віра в те, що ми обов’язково зустрінемося знову.

Salam Aldeen. Людина, яка йде туди, де потрібна допомога. Ніколи не думала, що так швидко перекладатиму з англійської. Стримано і водночас схвильовано волонтер вів пряму трансляцію для німецького телеканалу Deutsche Welle і відповідав на численні телефонні дзвінки. Кожен із нас, хто хоч трішки вивчав англійську, зрозумів, що його попереджали про небезпеку. Але він оглянувся на пасажирів і відповів по телефону англійською, що не може повернутися, бо повинен нас врятувати. А потім просто одягнув бронежилет та пильніше дивився на дорогу, показуючи військовим на напис «Діти».

Допомога. Мабуть, вперше я зрозуміла зміст цього слова, коли на пропускному пункті «Паланка» двері бусиків тихо відчинялися і втомлені волонтери кожному давали гарячий обід і питну воду, а головне – дивилися на всіх з таким сумом і розумінням, що я досі пам’ятаю їхні погляди.

Які ж вони важкі оті дороги в невідомість, дороги, на узбіччях яких не рясніють волошки і маки, дороги, які чим далі від дому, тим міцніше огортають серце смутком і наповнюють душу важкими думками..

Наступна зупинка - місто Кишинів, а точніше, одна з релігійних організацій, яка опікувалася біженцями, поки кожен не вирішив яким буде його подальший маршрут. Кілька діб у товаристві понад шістдесяти осіб – це одне  і те ж, що читати книгу, кожна сторінка якої надзвичайно болюча сповідь без усіляких надій і сподівань на краще. Численна кількість іноземних репортерів, медики, волонтери і звичайні небайдужі містяни з нетерпінням чекали на прибуття евакуаційних автобусів і пропонували свою допомогу біженцям , в руках у яких здебільшого був лише маленький рюкзачок з документами. Ніколи не забуду ту розгубленість, безпорадність і пригнічені погляди. Здавалося, що люди не кричать тільки тому, що втратили голос.

Ось коли вперше замислюєшся про сенс людського життя…

Німеччина. Довга і виснажлива дорога до невідомої країни вимагала багато зусиль, як від пасажирів, так і від водіїв, жоден із яких, до речі, не розумів української мови. Неймовірні  люди, я пам’ятаю, як о третій годині ночі ви мерзли на дорозі у своїх наметах, чекаючи біженців, готували для нас їжу, роздавали одяг, ліки,  купи новеньких іграшок та шкільного приладдя.

Знову переписую, бо весь час реву, розуміючи, що в свої неповні тринадцять я вже усвідомила, як це бути потрібною людям, віддаючи частинку свого серця тим, кого воно зігріє і не дасть зламатись.

А молдавські «тормозки» і румунські шоколадки, які волонтери кожному давали в дорогу і  при цьому ховали погляд, ніби вибачалися: «Це все, що ми можемо для вас зробити». Але цього було досить, щоб протриматись у Німеччині до першого походу в магазин. Дивно, але я пам’ятаю той гіркий смак і пахощі і безмежно вдячна кожному, хто тоді просто щиро посміхався і говорив, що українці найкращі.

Детмольд. Звичайне німецьке містечко на північному сході землі Північний Рейн-Вестфалія, де нашу родину зустріла і весь час опікувалася землячка Наталя Швердт та її знайомі українці, які вже багато років проживають у Німеччині. Наталю Валентинівно, ми пам’ятаємо ваші безсонні ночі у тимчасових притулках для біженців, вашу турботу про хворих і допомогу у вирішенні житлових проблем. Ніколи не думала, що доброта може сховатися у простій щирій посмішці лікарки, яка в душі назавжди залишилась українкою з добрим і відкритим серцем... Ось такі ми, миколаївці.

Кожен, з ким мене звела доля за роки війни, починаючи від родини з Донеччини, яка підтримувала порадами, американки – однокласниці Кейт, моєї перекладачки – дівчинки з Казахстану, дали мені зрозуміти, що таке сила допомоги.

Я обожнюю вас, люди! Ви не дали мені втратити віру в себе і в людяність! Бувайте, а мені час годувати безпритульних котиків...