Я працюю у торгівлі. Все було добре, аж доки не прийшли російські бандити. Я була на роботі. У мобільному телефоні побачила, що розпочалася війна. Я заплакала, колеги до мене підбігли. Потім дивилась по телевізору, як миколаївці збирали свої речі й евакуювались, хто куди. 

Найскладнішою для мене виявилась окупація. Неможливо було вийти надвір - скрізь стояли орки з автоматами. Танки їздили по місту. З вертольотів на нас стріляли зверху, ракети літали. Я живу у тому районі, де кинули чотири бомби. Все побили, одні крокви стирчать. Цілий квартал знесло. У мене в будинку шибок немає, покрівля побита. Я піну купила, позадувала, як змогла. Немає чим топити. Орки у мене вкрали машину, мотоцикл і дрова. У хату зайшли, повідбивали замки і що змогли, те покрали. Я збирала це по крихтах усе життя. Тепер залишилися без нічого. Позабивали вікна - так і перезимували. 

Перші два місяці було дуже складно: не було ні їжі, ні води, ні газу, ні світла. Скрізь стояли окупанти з автоматами, всіх контролювали, не пропускали. Не можна було з картки гроші зняти. У мене запасів особливо не було. Я живу одна. Трохи купила для себе продуктів, але у моєї внучки маленька дитина, то довелося частину їм віддати. Вони взагалі голодували - у них родина велика. 

Незабаром стало трохи легше. Стали давати гуманітарну допомогу. Роздавали хліб - люди з рук вихоплювали. Я пригадую, коли я була маленькою, ми купували хліб із сестрою по 16 копійок, і так хотілося їсти, що по дорозі ми з'їдали по пів буханки. Через 60 років така ситуація повторилася. 

Я живу у такому районі, де фактично прифронтова зона, де у нас постійно снаряди летіли. Весь час уламки валялись, щось розбивали. Втікали з підвалу у підвал разом з тваринами. Я годувала сусідських собак і котів. 

10 листопада нас визволили, все налагодилось. Привозять гуманітарну допомогу, дякую вам. 

Знову обстріли продовжуються. Зруйнували школу, пошкодили лікарню, будинок культури. Щодня щось летить. Небезпечно жити, але ми тримаємось.