Самофал Валерія, 11 клас, Ставищенський ліцей №2 Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Драговоз Світлана Станіславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи задумувались Ви коли-небудь, як відчуваються 1000 днів війни? Я наприклад ні… І коли в новинах ти чуєш, що сьогодні вже 1000-й день війни, не знаю, як у Вас, а у мене це виникло тільки одне - безліч думок…Коли почалась війна мені було 13 років. Я була просто дитиною, яка навіть не могла уявити, що таке війна. Зараз мені вже 16 і я знаю…

Війна зробила мене дорослішою і дала відчути усе те, про що я тільки читала в книгах та дивилась у фільмах.

Мій ранок 24 лютого 2022р. розпочався напевно, як і у більшості українці, мене розбудили і сказали, що розпочалась війна… Для тієї дитини 1000 днів назад, як не дивно, але це нічого не означало. Вона просто бачила, як у дорослих це викликало паніку, страх та ще щось чого вона не могла зрозуміти. Перші дні війни тієї особи, тобто мої, пройшли так би мовити спокійно. Не до кінця все ще розуміючи, що відбувається вона просто продовжувала своє життя. Дивилася мультфільми, бачила готовність старших до чогось, але в ті часи не знайшлося людини, яка б дала конкретне значення, що відбувається.

Все тоді було як у тумані… Хто, що, де, коли - це були питання, на які ніхто чи то не міг дати відповіді, чи то її не знав.  

Запитуючи мене, що я пам’ятаю, я можу сказати, що, звісно я пам’ятаю, що тоді трапилося саме зі мною, бо я є свідок їх, але, коли я починаю занурюватися у спогади, у голову приходять не картинки, а емоції, які я переживала. Це був і досі є найемоційніший та найстресовіший період за все моє, можливо і не довге, але життя.

Після декількох тижнів в Україні, я та моя родина поїхали до Польщі, для мене це була та ще історія...

Їхали ми не самі, а із знайомими. У машині 7 людей і це не найприємніше відчуття, коли тобі жарко, тісно та ще щось, що словами описати дуже важко. Моє перебування там було не звичним, бо це було першим разом, коли я покинула Батьківщину і опинилася в місці, де я ніколи не була, нікого не знала та ще до всього розмовляли мовою, яку я перший раз почула.  Перебування там було не легким, але завдяки моїм рідним я впоралась.

Через декілька місяців я повернулася в Україну. І це був той період, коли попри повітряні тривоги, ракети, літаки я зрозуміла, що кращого місця, ніж моя ненька Україна, я не знайду у цілому світі.

Далі все було доволі просто, пройшло літо, розпочалося навчання і в мене з’явилася думка, що більшого, крім навчання, на даний момент я зробити не можу. Тому з того часу я так і продовжую своє життя, навчаюся та готуюся до НМТ. Моя мета це вивчитися та в майбутньому, якщо ця війна ще не закінчитися допомогти Україні та всім мешканцям у перемозі, а якщо, хай так і буде, закінчитися то у відбудові, моральній підтримці та закликати моїх однодумців не тільки тих, хто в Україні, а й тих, хто через війну виїхав допомагати Україну і українцям, бо це буде ДУЖЕ важливим після НАШОЇ ПЕРЕМОГИ. СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА ГЕРОЯМ! СЛАВА НАЦІЇ! МИ ПЕРЕМОЖИМО!