Цапко Катерина, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №158 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Русанова Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Будь-яка війна завжди була однією з найстрашніших подій в історії, але я ніколи не думала, що вона торкнеться мого життя. Раніше я знала про війну тільки з книжок і фільмів. Я вважала, що це залишилося в минулому, і в наші часи такого не може бути. Біль, страждання, зруйновані долі, страшно уявити, що людина може хотіти вбити цілу націю лише через свої плани й бажання влади.

Всього одна ніч поділила життя українців на щасливе та безтурботне минуле і невідоме та болісне майбутнє. І сьогодні я розповім свою історію.

Вечір 23 лютого. Ми з сім'єю вечеряємо та обговорюємо інформацію про можливий початок війни. Мама хвилюється, а ми з батьком заспокоюємо її, кажучи, що це брехня. Уночі мені наснився сон про війну, а вже о п'ятій ранку це був не сон.

Ранок починається не з кави,

Дзвоню до тих, кого люблю. (В.Ковтун)

Я прокидаюся від вибухів й одразу розумію, що це війна. Батьки кажуть негайно збиратися. Батько йде за машиною, а ми в той час збираємо речі першої необхідності. Незважаючи на обставини, я була спокійна: телефонувала друзям і заспокоювала їх. Повністю зібравшись, ми пішли до машини, де на нас уже чекав батько.

Пролунало ще декілька вибухів. Уже за кілька годин ми були далеко за містом. Я вірила, що це ненадовго і скоро ми повернемося до нашого звичайного життя, тим же заспокоювала маму та бабусю.

Ми їхали не зупиняючись, нам треба було переїхати міст у Дніпрі. Тільки після цього ми змогли зупинитися, щоб трохи відпочити. Прямували до Чернівців, де нас чекала знайома. Вже вночі, коли ми їхали щонайменше 12 годин, поблизу дороги був вибух. У той момент по шкірі пробігли мурашки. Було складно уявити, що це відбувається зі мною. Усе це більше нагадувало фільм жахів, але ніяк не реальність. Коли ми приїхали до Чернівців через 27 годин від початку шляху, нас зустріла наша знайома, у якої ми жили перший тиждень війни.

Місто зустріло нас тишею, але на душі все ще було неспокійно від розуміння того, що з цього часу все буде по-іншому.

На другий день у Чернівцях ми пішли шукати укриття. Незважаючи на спокій у місті, ми хотіли бути впевнені в безпеці. Весь наступний тиждень був одноманітним: день змінювався ніччю, а ніч  ̶ ранком. Кожен день ми телефонували близьким, дивилися новини й розуміли, що швидко це не закінчиться, тому ми почали шукати іншу квартиру. Виявилося, що в нашої знайомої є подруга, яка має вільне житло. Вона повела нас до квартири через найвідомішу вулицю Чернівців  ̶  Ольги Кобилянської, і розповіла нам її історію.

Перше враження від цієї вулиці було неперевершене, тоді я змогла трохи відволіктися від того, що привело нас до цього міста.

Через кілька днів ми переїхали в нову квартиру, у ній був котик, з яким ми змогли подружитися. За весь час перебування в Чернівцях я зрозуміла, що це місто зачаровує своєю історією та визначними місцями. Ми були у відомому Чернівецькому університеті, в якого дуже цікава історія, у музеї під відкритим небом, дуже гарному старовинному замку і ще в багатьох місцях. Через кілька місяців, а може, і пів року я адаптувалася в новому місті, звикнувши до нашого нового життя. Але дещо мені все ж таки не давало спокою: мій старший брат служив у ЗСУ.

«Лінію оборони тримають живі»,  ̶  написала Ліна Костенко.

Мій брат був у лавах армії ще до 2022 року, а коли почалась війна, я дуже хвилювалася за нього. Намагалася якомога частіше писати йому, тому що зрозуміла, як важливо спілкуватися з рідною людиною. Десь через рік війни мій брат отримав поранення, але, на щастя, з ним усе добре. Наразі він все ще воює. Я ним безмежно пишаюсь.

Війна триває вже довго, і за весь цей час, поки я була в Чернівцях, у мене виникло багато проблем зі здоров'ям через невідповідний клімат.

На мою собаку напала інша, через що їй потрібно було зробити операцію. Я вже перейшла до 9 класу, а війна все ще не закінчилася.

У спогадах немає війни

Я не хочу дому із спогадів. (П.Матюша)

Отже, війна змінила моє життя, вона змінила мене. Перший рік, чи навіть більше, було складно продовжити розвиватися, вчитися чи робити щось для свого майбутнього, бо я не знала, чи буде те майбутнє. Але, незважаючи на проблеми та труднощі, я змогла жити далі: я вчуся, займаюсь акторською майстерністю, спортом, навіть трохи танцями і роблю все для свого найкращого майбутнього.

Хоча я все ще сумую за своєю домівкою, де було затишно та спокійно, де були мої друзі, де не було війни.