Я була вдома на лікарняному. Прокинулася від пострілів - бомбардували аеропорт. Ми відразу почали збиратися, але виїхати не могли, тому що свекруха була в лікарні, їй прооперували перелом шийки стегна. Забрали її тільки на наступний день з лікарні, коли почалися більш масовані обстріли. 

Продукти в нас ще були в холодильнику, якісь крупи були, воду ми купили. У нас машина була в кооперативі, її не розбило. Тому після попадання в будинок ми змогли виїхати - ще було на чому. Заправили в перший день машину бензином - попали на заправку, коли не було великої черги. 

Ми ще понабирали в усі ємності води з крану. Опалення відключили 2 березня. Було попадання в наш будинок, а тепла вже не було. Ми спочатку ще трішки грілися газом,  а потім і його не стало, ми спали одягнені. Виїхали ми 15 березня.   

Їхали з Маріуполя до Мангуша одинадцять годин, а це всього 15 кілометрів. 

Я зателефонувала співробітниці і спитала, чи можемо ми в них переночувати. Ми там побули два дні, а потім поїхали на Запоріжжя. Життя нас змушує боротися. Нам люди, слава Богу, також допомогли. Потім ми приїхали в Дніпро, там нас прихистив однокласник. Згодом виїхали далі, де нас приютили і допомогли.

Надіємося на те, що все закінчиться нашою перемогою. Кожен повернеться туди, куди він хоче, у свій дім.