Я не повірила, коли мені сказали про війну. Мені донька з Польщі подзвонила і каже: «Мамо, війна». А я їй: «Не жартуй так». Я не повірила. Думала: день-два – і все пройде, а коли почали Широке обстрілювати, тоді я зрозуміла, що таке війна.

З 2 березня нас почали обстрілювати. Пропало світло і пропала вода. Потім влучило в трубу газову - не стало газу. Ми сиділи взагалі без нічого. У криниці була вода, але вона не питна, тільки худобу поїти. У магазині ще була мінеральна - бігали туди купляти, а потім і там закінчилася. Виживали,  як могли.

Шокувало мене, коли мої онуки злякалися обстрілу, сиділи в погребі і плакали. Це було дуже страшно. Біля хати впало два снаряди, вікна і двері вилетіли. Діти перелякалися і стали плакати.

В сусідів були машини. Ми домовилися, і вони нас вивезли. Ми приїхали в Кам’янське, а звідти нас волонтери вивезли в Запоріжжя. Там ми сіли на потяг. Я їхала до Польщі, бо там була донька. Я везла но неї її дітей.

Ми всі надіємося, що війна закінчиться якомога скоріше, ми повернемося додому і будемо жити на своїй землі.